Архив рубрики: ‘Містечкові історії’

Відпустка з війни

Містечкові історії

Містечкові історії

Андрій сидів у бліндажі, готуючись до нічного чергування, шепотів:

– Хоч би ця ніч була спокійнішою, щоб не чути розривів снарядів та свисту куль. Юлечко, кохана, чому мовчиш? Раніше писала смс-ки, інколи телефонувала, як давно це було! (більше…)

Зустріч із поетом

Містечкові історії

Містечкові історії

Місто вже другий тиждень перебувало в сніговому полоні. Зима і не думала відступати: вкривала тротуари льодовою кіркою, від чого йти було важко і неприємно. Проте треба було якось дійти до магазину, купити продукти. Забігла в найближчий. Продавчиня, симпатична білявка с довжелезними синьо-зеленими нігтями, які чомусь нагадали мені крильця хруща, говорила по телефону. Чоловік, який стояв попереду в черзі, терпляче чекав, коли дівчина закінчить розмову. Позаду мене почали збиратися покупці, врешті продавчиня зглянулась, і відірвавши вухо від ґаджета, кліпнула нарощеними віями: (більше…)

Дві смужки на шматочку паперу

Містечкові історії

Містечкові історії

Катерина кілька хвилин терпляче слухала розповідь своєї подруги про черговий любовний роман, який завершився повним крахом. Дочекавшись завершення, пошпурила Марині носову хустинку:

– Досить мені тут мокву розводити! Молода, здорова, симпатична, із власним житлом та автівкою. Чоловіки за тобою у чергу будуть ставати, коли дізнаються, що ти знову сама. (більше…)

«Три зірки в моєму житті»

Містечкові історії

Містечкові історії

Івану Федоровичу 55 років – чудова ювілейна дата. В затишному залі кафе зібралися колеги, рідня, друзі. Лунали тости, привітання. Музиканти і тамада не давали гостям сумувати. Врешті мікрофон до рук взяв сам іменинник. (більше…)

Передовик

– Ти хоча б раз у житті відпочивав, Андрію? – запитала жінка, що по-сусідськи частенько провідувала Андрія Степановича, уже виходячи в двері.
– Скоро спочину, – іронічно відповів той, – а якщо ти питаєш, коли я не працював, то років, може, до шести.
І закрив за сусідкою двері. Став у хаті: у валянках, в шапці проти засніженого вікна. Хмарою насунули спогади, бо це було тепер єдине, чим він жив.
Чи він спочивав – Андрій Степанович точно не знав. У три роки залишився без батьків. Малого Андрійка пригріли родичі. П’ять років жив у тітки, ще сім – у дядька. Напасся чужої худоби! Накосився чужих отав на сіно! Нарубався чужих дров! А вже в п’ятнадцять років пішов до колгоспу. Де тільки не працював!
У вісімнадцять років – армія і служба в танкових військах. Після звільнення сів на трактор. Ходив день у день чорномазий, ніби із шахти, але завжди білозубоусміхнений. Ая’! Тракторист!
А потім гримнула звістка про війну. І повела його доля фронтовими шляхами-дорогами.
Додому повернувся двадцятишестирічним, з двома, але легкими, пораненнями.
– Чого ти, хлопче, ходиш одинаком? – не раз і не два чув він у свій бік. – Он скільки дівчат-молодиць…
Послухав-послухав ті балачки – та й вибрав Віру. В тридцять років уже й сина народили.
Після створення сім’ї мало що змінилося. Взимку – безконечні ремонти техніки, вивезення гною та розчищення доріг від снігу, з ранньої весни до пізньої осені – поле, поле, поле… Буряки, кукурудзи, соняшники, сівба, косовиця, скиртування, оранка – без вихідних, без відпусток, увесь світловий день.
Невдовзі на загальних зборах вручили йому грамоту. Передовик! Ні з ким, бач, наввипередки й не гнався, а передовик. Приніс ту грамоту додому. Віддав Вірі.
– Ти ба! Грамота! З Лєніним! А більше ніяких бумажок з Лєніним не давали?
– Тихо ти! Розбазікалася! А тобі дали? Ти ж теж – передова доярка.
Посміялися. Сховали грамоту в скриню… Мало що? Он, кажуть, не те слово мовив – і загримів невідь-куди. Отож, мовчи глуха…І грамот абиде не кидай.
І далі працювали. І все якось ладилось. Одне трохи гнітило: дітей більше не було. Ріс тільки один Сашко. А решта ніби й нічого… Грамоти рівненькою стопочкою приростали в скрині. Згодом до грамот додалося трохи й медалей.
Відкрив скриню: лежать у чистих ганчірочках. Куди він їх мав одягати? Лежать – та й лежать.
Згадалося, як одного дня Сашко вбіг до хати з повісткою з військкомату. Йде в армію. То що ж, діло звичне. Всі служили…
– Гляди там, генералів не зобиджай, – казали йому, сміючись, на проводах.
Сашко відслужив і зостався в армії прапорщиком.
Ще за кілька років, осіннього дня, зайшла у двір поштарка.
– Діду Андрію! Тут вам лист якийсь… Із воєнкомату… – І хутенько за ворота.
… Віру відливали водою, Андрія кололи уколами. Сашко в Афганістані підірвався на міні.
Минула зима. Весна знов покликала в поле. Звично й отупіло пішов. П’ятдесят п’ять років, до сімдесятиліття, працював в колгоспі. Аж поки той, разом із державою, не зник.
Ще довгих десять років гірко виживали на мізерну пенсію, що чи й не повністю йшла на ліки, бо Віра після смерті Сашка не жила, а жевріла. А якогось похмурого дня і вона пішла за сином.
Не стільки для того, щоб не пропасти з голоду, скільки за споконвічною звичкою, зціпивши зуби, порався коло такого-сякого хазяйства… Словом, жив…
… У двері постукали. А він і не помітив, як ішли подвір’ям. Оце вліз у думки-спогади! Хто б це? Відкрив.
– Ви Андрій Степанович Загоруйко?
– Я. А що?
– А що! Ви за електрику коли платили?
– Ой, синочки, давно! Винуват! Але нема чим. Бабу поховав. Треба ж було пам’ятник… Он і дров не завіз…А я ж сам-один. Стягнуся – заплачу.
– От! На пам’ятник він стягнувся! Платите зараз чи ні?
– Тож кажу – нічим!
– Тоді ми вам свєт обрізаємо. У нас наказ.
– Синочки! Почекайте! Я ж не якийсь преступник! Я ж пропаду. Ви не думайте, я заплачу. Я цілий вік у передовиках. Дивіться, – відкрив скриню, – скільки грамот, медалі…
– Діду! Нафіг нам твої грамоти? Спали їх у печі, може, нагрієшся. А платить нада. Халява кончилась!
… На ранок сусідка знайшла його повішеним на електрокабелі. Під ногами валялись подерті на шмаття грамоти і погнуті топтанням медалі…

Володимир Яремчук

«Біла ворона»

Містечкові історії

Містечкові історії

Наталка снувала між рядами супермаркету, раз-по-раз поглядаючи у список покупок:

– Борошно, родзинки, цукерки…

Уже було потягнула руку, щоб покласти до візка наступний товар, але саме у цей час задзвонила мобілка: (більше…)

П’яна сваха

Чорт! Який же поганий настрій! Хто придумав проводити екзамен о 18.00 холодним зимовим вечором? Моя бабця в селі у цей час вже спати лягає… Ще й екзамен той ледве склав. Ну навіщо мені, філологу, та довбана політологія? Кому хочеться, нехай її вивчає і стає депутатом, гроші розкрадає та обіцянками народ годує.
Оце б розслабитися, музику послухати. Але й тут халепа – навушники зламалися. Все – тар-тара-рим.
Проходячи парком, почув, що біля лавки хтось хропе. Ненавиджу цих алкоголіків, зустрічаються практично на кожному кроці. Моя сусідка підторговує самогонкою. От алкаші купують і відразу біля будинку «приговорюють» пляшину і буває засинають прямо «за столом». Кілька разів намагався їм допомогти, але таких матюків на свою адресу наслухався, що охота зникла назавжди це ще колись робити.
Втім цьому чоловікові все ж треба якось зарадити. Замерзнути може. Тим паче, на ніч синоптики мороз прогнозували.
– Гей, мужик, вставай, – кажу.
Той продовжує завивати свою мелодію дзвінкого хропіння.
– Мужик, хай тобі грець, вставай! Замерзнути хочеш? – пробую розбудити його, кілька разів турнувши ногою.
Подіяло. Хропіння припинилося. Алкаш почав ворушити губами, вочевидь, намагаючись щось сказати. У нього нічого не виходило, лише чулося якесь кректання.
– Вставай, додому тобі пора, – продовжив я.
– Та йди ти на … – все-таки видавив із себе невдячний алкоголік.
Я розізлився і попрямував геть. Та хай хоч і здохне там, під тією лавкою.
Відійшов метрів на п’ятдесят, дістав цигарку, закурив, щоб заспокоїтися. Жахливий вечір, просто жахливий…
Оглянувся й побачив, що до алкоголіка підійшла якась дівчина. Трохи наблизився до них, щоб почути розмову.
– Чоловіче, ви можете замерзнути, вставайте, – дівчина.
– Хроп-хроп-хроп, – алкаш.
Це ж він прокинеться рано чи пізно і почне ображати дівчину. А вона цього не заслуговує, добра душа. Та ще й яка симпатична! Треба її виручати.
– Чесно кажучи, я навіть не знаю, як краще: щоб він прокинувся чи далі спав, – сказав я, коли підійшов до дівчини.
– Що ви таке говорите? Людині погано, не може підвестися, нам треба щось робити.
– «Нам», – засміявся я. – Ми ще навіть не знаємо імен одне одного, зате вже маємо спільну справу.
– Я – Катя, – ніби виправдовуючись, сказала дівчина. В неї світле волосся і блакитні очі. Красуня, навіть потемки видно.
– Коля, – відповів я і легенько потиснув її руку. – Що ж, до діла, – продовжив. – Будити його точно не можна, я вже пробував. Але можна викликати «швидку». Хай там з ним уже розбираються.
Катя погодилася. А поки чекали машину, розговорилися. Вона розповіла, що працює у волонтерській організації, яка допомагає безпритульним тваринам. Отож і повз людину в тяжкому стані дівчина, звичайно ж, не могла пройти. Коли я сказав, що цей мужик послав мене куди подалі, пояснила:
– Безпритульні собаки також далеко не завжди кидаються в твої обійми. Деякі гарчать і гавкають. Але ж це не означає, що вони злі, просто життя зробило їх такими.
Після того, як п’яного чоловіка завантажили до карети «швидкої», я вже розумів, що цей вечір із найжахливішого перетворився на один із найпрекрасніших у моєму житті.
– Можна я проведу тебе додому? – запитав. – Раптом ще якомусь алкоголіку допомога знадобиться.
– Звичайно, – посміхнулася Катя. – Ми тепер з тобою наче супергерої, які рятують всіх, хто випив зайвого.
Дорогою розмовляли про все на світі. Що-що, а поговорити я люблю. Мабуть, за це й подобаюсь дівчатам. Все ж недаремно вважається, що вони «люблять вухами».
Наблизившись до будинку Каті, витягнув мобільника, аби глянути, котра година. Дівчина без слів взяла мій телефон і почала щось вводити.
– Мій номер. Чекатиму дзвінка, – мовила, цьомкнула в щоку і швиденько зникла за дверима.
Наступного дня я їй зателефонував…

***

Ми з Катею зустрічаємося уже півтора року, все йде до весілля. Якогось вечора за чаюванням пригадали нашу першу зустріч.
– Ось уяви, – сказав я, – наші діти запитають: «Тату, мамо, а як ви познайомилися?» Що ми їм відповімо?
– Скажемо, що разом рятували алкоголіка, – засміялася, як у той найкращий вечір, Катя.
– Виходить, нас звів той алкаш?
– Так, хороша з нього сваха вийшла.

Микола Усенко

Інша жінка

Містечкові історії

Містечкові історії

Апельсини, цукерки, пляшка води і пляшка шампанського, а ще – печиво, три шоколадки – все випало з дірявого пакета на брудний асфальт. І казала ж касирка в супермаркеті, що пакет слабий, може розірватись, проте Іра її не послухала. І ось тепер збирає всі свої покупки з битого шляху. (більше…)

Дідів дуб

Містечкові історії

Містечкові історії

– Ось тут, хлопці грушу треба спиляти, а там – гілку в яблуні, засихати стала, і горіх привести до ладу, морози минулорічні не витримав, – пояснював пенсіонер Маркович, опираючись на ціпок, двом молодикам, які взялись допомогти діду навести лад у саду. (більше…)

Краса неземна

Містечкові історії

Містечкові історії

Чомусь згадалася ця історія ще моїх студентських часів…

Ніхто не знав, звідки вона взялася в нашому інституті, бо прийшла уже на третій курс. Але помітили її появу у нас практично всі, бо була дівчина надзвичайної і рідкісної вроди. (більше…)

«Гінікологічне» дерево

Містечкові історії

Містечкові історії

Все почалось з того, що моя внучка, другокласниця Маринка, прийшла додому зі школи із сяючими оченятами і вже з порогу повідомила мене:

– Бабусю, ми з тобою будемо сьогодні робить «гінікологічне» дерево, а дідусь, як прийде з роботи, нам його розмалює. Ще вчителька сказала, щоб на ньому були фотографії всіх-всіх рідних, хто живе в нашій сім’ї. А потім буде свято родини і визначать найкрасивіше дерево. (більше…)

Труднощі перекладу

Містечкові історії

Містечкові історії

Першого разу до секонд-хенду Леся завітала випадково. Блукала рядами, де було вивішено одяг, розглядала чудернацькі іноземні моделі та з подивом спостерігала за жіночками та дівчатами, які порпалися у величенькому ящику, де насипом лежали шкарпетки, колготки та інші дрібні речі жіночого гардеробу: (більше…)

Економний Мишко

Містечкова-історія

Містечкова-історія

Спитайся у кого на вулиці Михайла Івановича Полуденного, так ніхто не знатиме. Зате до двору Мишка-«кулібіна» і дитя проведе. Та що його й шукати: «візитівка» умільця-самородка, тобто всілякий металевий мотлох зі старих автомобільних рам, мотоциклів і ще чогось зайняв узбіччя попід його ворітьми. У дворі був такий же гармидер, бо ж нікому не заважав. Залишившись на батьківському господарстві, чоловік собі жінку так і не привів, сам порядкував, як хотів. (більше…)

Одна на мільйон

Містечкова-історія

Містечкова-історія

Дмитро із захватом розповідав другу Максиму про свою нову дівчину:

– Вона така незвичайна, зовсім не схожа на сучасних дівиць, які дудлять пиво та годинами сидять в Інтернеті. Хвалилася мені, що вишиває картини, доглядає за хворою бабусею, куховарить. (більше…)

Собача пам’ять

Містечкова-історія

Містечкова-історія

Несподівано мені поталанило: обзавівся сватами в обласному центрі. Тож тепер відрядження мене не лякали. То раніше їдеш в ту «область» і не знаєш, де ніч докоротаєш. А це дорога одна: до сватів. І візит ввічливості, і ночівля. (більше…)

«Прощавай, мій ангеле…»

Містечкова-історія

Містечкова-історія

– Людоньки, ви чули? – Гелька, наче Горгона, влетіла до сільської крамниці. – Я повириваю їй довгі патли! Голодранка!

Молодиці враз забули, за чим прийшли до магазину. Обступили Гельку. Всі знали, що в Олени, яку чомусь змалечку всі кликали Гелькою, язик, наче бритва. Було цікаво: хто став Гельчиною жертвою цього разу. (більше…)

Сільський тлумач

Містечкова-історія

Містечкова-історія

Бабця Василина поралася в городі. І тому, що він був неабиякою підмогою для небагатого бабиного гаманця, а ще більше тому, що так робила і її мама, і її бабця, і вона сама все життя. (більше…)

Нічиї горіхи

Містечкова-історія

Містечкова-історія

– Колю, ти що, вже зробив уроки? – запитав Павло у сина-дев’ятикласника, який спускався назустріч йому східцями їхнього під’їзду.

– Та… Потім зроблю.

– А зараз куди?

– Та Едик подзвонив… (більше…)

Не такий він і старий

Містечкова-історія

Містечкова-історія

Марина швиденько доліплювала вареники, а у голові вертілася лише одна думка:

– Може, саме сьогодні Дмитрик запропонує одружитись? Кілька місяців зустрічей, а результату немає. Ось нехай скуштує вареничків (а смачно попоїсти він любить) та й стукне у його світлу голівоньку думка, що кращу за мене годі й шукати! (більше…)

Друга професія

Містечкова-історія

Містечкова-історія

– Мамо, я виходжу заміж! За Віталика! Весілля справляти не будемо. Розпишемось, запросимо на вечірку найближчих людей. Віталиків батько переніс важку операцію, тому… Словом, грошей зараз у них немає. Мамо?

Лариса мовчала. Світлана чекала на відповідь.

– А де збираєтесь жити? – мовила нарешті Лариса. (більше…)

Черства людина

Містечкова-історія

Містечкова-історія

Наталка кілька разів зиркала на свою колегу й ніяк не могла пояснити дивні зміни у зовнішності кращої подруги:

– Якась незвична зачіска, сукня аж до п’ят, ще й начепила темні окуляри…

Під час обідньої перерви підсіла до подружки: (більше…)

Нічний гість

Містечкова-історія

Містечкова-історія

Вона прокинулася від світла ліхтарика. Хтось був у її квартирі й щось шукав. Відкрила очі, але не ворухнулась, так і лежала тихо, спостерігала, що ж буде далі. Пляма від ліхтарика спочатку літала по стінах, потім перемістилася на шафу з одягом, далі – на стелаж із книгами. Кроки того, хто світив, були тихими й непевними, вона подумала, що в її хаті він уперше. Потім почулись скрадливі переступання ще однієї пари ніг. «Значить, їх двоє», – зробила висновок Ольга Сергіївна. (більше…)

Заповіт

Містечкова-історія

Містечкова-історія

Ганна Пилипівна, незважаючи на похилий вік, завжди брала участь у вечірніх посиденьках, які організовували сусіди на лавці біля її садиби. Старенька жартувала, розповідала про своє життя-буття та ділилася невеличкими жіночими секретами. Сьогодні бабуся була заклопотана та сумна. Поділилась сумнівами: (більше…)

Скандаліст

Містечкова-історія

Містечкова-історія

Вийшовши з магазину, Вадим витягнув із багажника кантура й заходився зважувати покупки. Невдоволено бурмотів:

– Мені відразу не сподобалася ота білява продавчиня! Оченята хитрі, мов жонглер, кидала на ваги м’ясо, а ще швидше його знімала, ніяк не міг услідкувати за цифрами на табло. Так і знав, що обважила! Не дам себе «нагріти», не на такого напала… (більше…)

Дачна ідилія

Містечкова-історія

Містечкова-історія

Петро, попиваючи каву в авто, довгенько розглядав молодичку, яка сиділа на автобусній зупинці, роздумував: «Та це ж Марійка, чув, що недавно овдовіла. Років на п’ятнадцять молодшенька, але це навіть добре. Буде кому доглядати за мною на старість. Бо останнім часом серце дає збої, через високий тиск не можу спати, а ногу так на переміну погоди крутить, що, хоч вовком вий. А коли буде поряд молода жінка, може, й хвороби не так дошкулятимуть». (більше…)

Як я став собачим волонтером

Містечкова-історія

Містечкова-історія

З Ромкою та його компанією із сусіднього двору зі своїми друзями не ладили ще зі шкільних років. І ці неприязні стосунки збереглися і коли ми вже стали доволі дорослими людьми. Але тепер Роман став поважним у нашому містечку даїшником. І, підозрюю, саме через оту давню неприязнь, тобто, щоб насолити нам, облюбував собі місце роботи біля в’їзду на подвір’я до нашої багатоповерхівки. Ніяк не можна було його об’їхати, відправляючись вранці на роботу. Зупиняв, знаходив якісь неполадки, доводилося платити. І тривало так майже з півроку. І щоразу після штрафів він, як давній знайомий, повчав нас життю. Мовляв, ви і в юні роки були поганими хлопцями, чи варто було й очікувати, що з вас виросте щось путнє. Словом, дістав конкретно так, що вирішили ми знайти метод помститися. (більше…)

Весілля єдиного сина

Містечкова-історія

Містечкова-історія

Віра невимовно раділа кожному новому дню, що наближав весілля її єдиного сина. Тішилася, що скоро зможе повернутися в Україну. Хоча в Італії була вже десять років, мала добру роботу і вірних подруг, але вдома залишилося її найбільше багатство – сім’я. Віра тільки зрідка могла приїздити додому. Тоді її улюблені мужчини – чоловік та син, робили все, щоб вона могла добре розважитися. (більше…)

Золото

Містечкова-історія

Містечкова-історія

Після смерті матері Андрієві додалося клопотів. Окрім свого господарства та дачі, мав давати лад і спорожнілому тепер дворищу. Хоч мамі і було 82, вона якось сама утримувала своє обійстя, і Андрій лише зараз це оцінив. І навіть дивувався: як їй це вдавалося в такі солідні роки? Адже допомагав їй небагато: хіба що скопати невеликий город та ще щось підремонтувати, що непідвладне жіночим рукам. І двір, і хата завжди були в такому стані, що й не скажеш, що тут живе стара людина. Та то було колись. Тепер же, хоча минуло якихось два місяці, все почалося мінятися на очах. На бетонному тротуарчику зі всіх щілин повилазила височезна трава, гарбуз з городу переліз через доріжку і вже збирався забратися на стіну хати, всередині неї відчувався нежилий, мертвий дух – пустка. Мабуть, і справді треба продавати, як цього хоче Петро. При згадці про брата Андрій ще більше засумував. (більше…)