Архив Травень 8th, 2017

Ветерани різних воєн згадали, як захищали Вітчизну

Рисунок147-300x199В Українському держаному медико-соціальному центрі ветеранів війни, що в с. Циблі (Переяслав-Хмельницький район, Київська область), лікуються чи прохідять реабілітацію ті, хто захищав країну в різні часи. Напередодні 72-річниці Дня Перемоги Дарія Кривошея поспілкувалася тут з паціентами зкладау.

Семен Каркачов, учасник ІІ Світової з Луганщини 

Я почав свій бойовий шлях 22 червня, коли мене призвали в армію, мені було 19. Хлопців зібрали з Луганської області, доїхали до Полтави і почалася війна. Доїхали до Білорусі, Жлобіна, і там весь наш ешелон розбомбили. Я сховався між рейками в своєму вагоні і вижив. В основному я служив в 404-му артилерійському полку, мінометному батальйоні. Звільняв Білорусію, це 3-й білоруський фронт. У 1942-43 роках брав участь у Сталінградській битві.

Командував і відділенням, і взводом, і ротою. За званням – старший сержант, але виконував ролі офіцерів. Намагався завжди бути попереду. Був мінометником 82-міліметрових мінометів.

Щоночі йдемо, і йдемо, і йдемо… Всю війну проходили. Вдень не можна ходити, тому що відразу італійська розвідка зафотографує і бомблять. Вдень лежимо, а вночі ходимо. Ідеш, а спати хочеться. Так я намагався йти в середині, щоб відчувати сусідів з усіх боків і спати на ходу.

Демобілізувався і працював все життя вчителем фізкультури в школі. Заочно закінчив педучилище та інститут, і понині допомагаю дітям. Люблю перед молоддю виступати, з ними дуже багато працюю – і в школі, і в садках. Люблю з дітками грати, вчити їх.

Мотивація

Для нас було головне – швидше звільнити батьківщину. Мені щастило. Мене поранило один раз, через два роки після початку війни. Розбило гомілковостопний суглоб, у мене до цих пір не рухається стопа, там ще два осколки. Так я радий був, що відпочину в госпіталі. Вилікувався, – і знову в піхоту. Такий стан, коли йдеш вдруге, що не переказати, як ніби в м’ясорубку йдеш. Потім звикаєш, начебто так і треба.

Пам’ятаю, як ми звільняли Білорусь, як нас там зустрічали. Дуже добрий народ в Білорусі. Бувало так, що нас зустрічали з тарілками з хлібом, пирогами. Ми відчували радість зустрічі. А сам день перемоги взагалі неможливо забути. Це радість, щастя, любов… Ми довго за це боролися. Захищали не тільки себе, а весь наш народ.

Що було найважчим на війні?

Дуже важко бачити смерть. У мене загинуло багато друзів, знаєте, так шкода… Із взводу нікого не залишилося. А мені якось щастило. Зачепить, і маленька ранка. Бувало так важко. Окопи рили великі. Складно було щоночі ходити зі зброєю, з речами, по бездоріжжю. Офіцери не дуже грамотні, блукали і часто потрапляли на німців. І язика брали, всяке було.

Пам’ятаю, носильники носять мені гранати, а я з-за рогу жену і жену німців. Коли дивлюся, а наші відступили вже на 200-300 метрів. Так я побіг назустріч німцям, побачив, де там можна вискочити. І тільки я вискочив – мені на зустріч німець. Я на нього, а автомат забився сміттям і не стріляє, дивлюся – і у нього не стріляє. Я перестрибнув через дротяне загородження і побіг.

Що допомагало на війні?

Сила волі, зібраність, щоб нічого не упустити, щоб швидше виконати завдання.

Який головний урок винесли з тих подій?

Любов до Батьківщини. Без любові не можна. Були такі, що дезертирували, ховалися по горищах вдома. Їх заарештовували і відправляли в найважчі місця. Якщо такого солдата поранило, тоді його вина викупалася.

Госпіталь

Я тут уже втретє, приїхав сюди відпочивати. Мені тут дуже подобається, лікарі як рідні, оглянуть уважно, випишуть ліки, дуже добрі лікарі. У різних госпіталях по-різному приймають, а тут тебе завжди приймуть з повагою та уважністю. Хороший медичний персонал, прекрасна природа. Є все, щоб підтримати своє здоров’я.

Олександр Рузак, учасник АТО (м. Дніпро)

Бойовий шлях

Мій бойовий шлях почався в травні 2014 року при формуванні нашого 39-го батальйону територіальної оборони. За фахом я командир танкового взводу, але направили мене в роту охорони, так як батальйон повинен був виконувати охоронні функції.

В Донецькій області, під Волновахою, ми тримали дорогу, по якій рухались частини до кордону, ми там пробули трохи більше місяця. Потім частини просувалися, і нас перекинули в бік Донецька, Іловайська, це Старобешівський район. Основна робота – це обшуки, виявлення сепаратистів, бойовиків, які пересувалися в бік Росії, плюс підтримка лінії фронту.

Потім ми просунулися ще далі, в серпні 2014 року нас пересунули ще ближче до Донецька, там було перехрестя на селище Обільне, це був найдальший блокпост. Що нас і врятувало при боях за Іловайськ, тому що ми опинилися між першим і другим кільцем, не змогли вийти. 24 серпня розбомбили штаб, людей було мало, і реально по озброєнню ми не могли нічого зробити на той момент. Наша рота відійшла на старі позиції. Багато хлопців потрапило в полон, загиблі хлопці теж були.

Потім у нас був тимчасовий пункт біля міста Гуляйполе, звідти мене вже повезли в госпіталь. 20 серпня прилетіла міна, спочатку не звернув на це уваги. Командир роти почав мене підколювати: «Чому ти як шаховий кінь, не розгинаєшся?». Виявилося, там серйозна травма спини, яка на адреналіні просто не відчувалася.

Ще коли першого разу потрапив в наш дніпровський госпіталь, роззнайомився з волонтерами, почав допомагати своєму підрозділу, і так до цього дня потихеньку займаюся волонтерством, допомагаю хлопцям.

Мотивація

До того, як це все починалося ще в кінці 2013-го, я трошки займався бізнесом. Різні знайомі у мене були, і з можновладців також. Я розумів, як ця система працює, і я розумів, що її потрібно змінювати. І коли це все заварилося, почав приймати в цьому активну участь. На щастя чи на жаль, я цим всім займався в Дніпрі, тому що в Києві народу вистачало, а у нас все було неоднозначно. Хоч у нас і патріотичне місто, і багато хлопців-добровольців, але було й іншої сторони багато. Займався обороною РДА.

Тому, коли стало видно, що далі буде гірше, у мене було однозначне рішення йти, тому що я розумів: якщо вони прийдуть в Дніпро, ніякої пощади не буде. Мені було простіше, у мене не було своєї сім’ї, я зібрався і пішов. Тобто, мотивація була дуже проста – хотілося поміняти систему, хотілося змінити це все, щоб у людей була можливість рости, а не те, як було раніше. На жаль, зараз не все так, як хотілося б, але війна накладає певний відбиток. Але те, куди ми йдемо, набагато краще того, де ми були.

Що було найважчим на війні?

Найскладніше було залишитися людиною, коли ти наділений владою, ти приймаєш рішення. Відповідальність за них як мінімум відстрочена, як максимум – її немає. І при цьому всьому дотримуватися закону і поважати людей – не тільки своїх побратимів, а й цивільних, тому що більшість з них – обдурене населення, яке через пропаганду нічого не розуміє. Не зірватися і не зробити дурниць – це найважче..

Було дуже важко, коли підірвали блокпост нашої роти, на щастя для мене не той, де я перебував. Машина під’їхала, водій нічого не знав, він був завантажений, в коробках була вибухівка. Загинули хлопці, багато було поранених. Важко було з людьми, тому що нас трошки перетримали на передовій. Хоч з бойового статуту допускається до 40 днів, ми там були в півтора рази довше. Після чого у хлопців почалися проблеми – і з нервами, і, чого гріха таїти, з алкоголем… Важко зустрічати та оглядати машини після того, як загинули твої товариші, з якими ти починав свій шлях. І загинули саме ось так – при огляді Після цього стало важче працювати і виконувати свої обов’язки.

Що допомагало на війні?

Книги читав, друзі мені прислали старенький планшетик, він навіть зараз зі мною, і я через інтернет читав на ньому книги. Це відволікало, переключався мозок, щоб не було таких проблем. Алкоголь я собі не дозволяв, адже я сам повинен вимагати дотримання дисципліни з людей. Якби я почав цим займатися, то нічим хорошим це б не закінчилося.

Який головний урок винесли з цих подій?

Цікаве питання, не замислювався над цим. Напевно, головний урок, що при будь-яких обставинах, незалежно від того, що відбувається, потрібно бути вірним собі, залишатися людиною. Які б варіанти не виникали.

Госпіталь

Про госпіталь можу довго розповідати, сюди приїжджаю вже вп’яте. Вперше я приїхав сюди у травні 2015, мене направили з нашого дніпровського госпіталю, адже почалися проблеми, у мене всихала рука, і взагалі стан був дуже важкий. Тут мною зайнялися, дуже мені сподобалося – і відношення, і все. Комплексно обстежили і після цього розробили план лікування, і, слава Богу, врятували руку, ліва рука зараз у мене працює. Може не зовсім, як хотілося б, але набагато краще, ніж було. І ось вже вкотре приїжджаю, тому що з часом стан погіршується, щось, звичайно, стає краще, ніж було, але все одно є питання, якими потрібно займатися.

Ставлення тут чудове, повний комплекс лікування. Якщо дотримуватися режиму, то результат буде дуже-дуже хорошим. Це вже перевірено не раз, і не тільки на собі. З хлопцями багатьма роззнайомився тут, спілкуємося, в принципі, хлопці дуже задоволені. Це не тільки моя думка, а думка багатьох бійців, яким тут допомогли.

Відносно ставлення до пацієнтів хотілося б відзначити, що кращого ставлення я не бачив. Хоча я був і в дніпровському, і в харківському госпіталі, і у військовому польовому госпіталі на полігоні в Сватовому, там теж добре ставилися, але ось тут турботи і терпіння я побачив найбільше. Тому що у багатьох хлопців є проблеми, і при цьому всьому ставляться дуже добре. На такому ж рівні було ставлення до мене в Польщі, коли я був там на реабілітації – це невеличке містечко, приватний реабілітаційний центр. Був приємно здивований, що наш український госпіталь дійсно тримає марку, і це радує. Дуже радує ставлення, що з людей не вимагають ні в якому разі грошей, за цим пильно стежать. Люди, які перший раз сюди приїжджають, не можуть в це навіть повірити. Це окрема заслуга адміністрації та співробітників Центру.

Окреме спасибі персоналу і керівництву, тому що за освітою і за профілем роботи я був пов’язаний з управлінням і розумію, наскільки це непросто зробити, як це непросто контролювати, і це дорого коштує. Дійсно цей госпіталь вважається кращим центром для ветеранів в Україні. Хоча, звичайно, зрозуміло, що все зношується, потрібні кошти, і хотілося б, звичайно, щоб керівництво країни і Міністерство охорони здоров’я на це звернуло увагу і більше фінансувало заклад. Тому що навантаження стає більше, ветеранів, молодих хлопців стає більше, а на це потрібно більше коштів, щоб створити нормальні умови.

На Київщині відзначють 500-річчя Реформації Лютера

GguAhax_Kgg6 травня в НЦК “Зустріч”, що в парку ім. Шевченка, м.Переяслав-Хмельницький (Київська область) в рамках заходів відзначення 500-річчя Реформації західного християнства о 14:00 відбуласяся  зустріч для молоді віком від 15 до 30 років з директором східноєвропейського лідерського форуму євангельських хритиян-баптистів Ярославом Лукасіком.
Головною темою зустрічі було обговорення ідей Реформації, їх нагальність для сьогодення тощо.  Для всіх учасників організатори забезпечили також безкоштовний чай, каву, святковий фуршет, живу музику,  показ сценки “Серця”