«У грудні 1930-го нас розкуркулили. До нитки оголили, поки й хату не забрали»

Ліворуч стоїть Гання Піскун (дівоче прізвище Бузницька). Внизу сидить її дочка Катерина Бузницька, 1951 р.н. Праворуч стоїть Галина Піскун (хрещена Каті). Фото 1956 р.

Ліворуч стоїть Гання Піскун (дівоче прізвище Бузницька). Внизу сидить її дочка Катерина Бузницька, 1951 р.н. Праворуч стоїть Галина Піскун (хрещена Каті). Фото 1956 р.

Сьогодні пропоную читачам «Вісника» ознайомитись з фрагментом майбутньої книги про затоплені Дніпром села Переяславщини, що стосується періоду насильницької колективізації та розкуркулення. Це спогади Піскун (Бузницької) Ганни Іванівни (1921-2012), жительки с. Хоцьки, записані у 2011 році.
Моя мати Савенко Євдокія Степанівна (1893-1942) – корінна в’юнищанка, вийшла заміж у село Хоцьки за Бузницького Івана Васильовича, 1888 р.н. На шістьох членів сім’ї батько мав шість гектарів землі і відповідний реманент для її обробітку. Працював сам день і ніч без наймитів, ще й у других людей брав землю і розплачувався урожаєм з половини. Ходив у полотняних штанях і сорочці. За день так натомлювався, що навіть не було сили ввечері помити порепані п’яти. Так і завалювався спати, як мертвий, у клуні. Нащо мити ноги, як завтра рано знову в поле?!
Щоб пахати землю, треба було мати свого коня і реманент. Хто не мав коня, то й і не хотів землю обробляти, бо тяжко. Ходили по селу і тільки пили горілку та крали. Хата, яку забрали у нас, була в центрі села Хоцьки. Розумні люди продали її, недобудовану в часи НЕПу, бо зрозуміли, що пахне жареним. Самі вони з села виїхали. А батько ще шість років добудовував цю хату.
Так от – прийдуть комнезами і накладуть податок. Батько заплатить. Тільки вранці заплатив – новий податок ввечері вже треба платити. Один знайомий батьку сказав: «Скільки не плати – все рівно хату твою заберуть. Назначали спочатку розкуркулити сім’ю і забрати хату під аптеку в других людей, але комнезами сказали – треба забрати в Бузницького, бо в центрі і так зручніше буде». Потім так і вийшло. Батько вже не мав чим платити податки і почав ховатись. Хтось із своїх, сільських доніс. Піймали його у баби Орини на початку літа, ще жито невисоке було. Батько почав тікати, але сил не було. Він почав проситись у свого ж сільського: «Відпусти, богом прошу!». Де там – погнали гоном у машину, похожу на хлібну, «чорний ворон» називалася, ще й нагайкою зверху побили і повезли… Це було перший раз. (Мати знала, хто зловив батька і бив нагайкою, але так і не сказала мені). В грудні 1930 року нас розкуркулили. Забрали все, крім хати. Солому нам приносили в хату люди протопити, бо ми замерзали. До нитки нас оголили, поки й хату не забрали. Восьмого січня 1931 року прийшли комнезами нас з хати викидати. Моя мати швидко наділа на мене якісь чоботи і запхнула за халявки свічку, кусочок хліба, ложку, кусочок матерії і ще щось. Мене, дитину, як те собача, викинули на сніг так, що аж чоботи з мене позлітали в різні сторони. То своя ж, сільська комнезамка, яка була тут, забрала мої чоботи і все, що випало з них, собі додому. (Мати знала, хто вона, але мені і пізніше не казала, щоб я не проклинала її). Я вже й не пам’ятаю, як боса по снігу добралась до дядька Назара Захарченка. Потім і йому попало за те, що приютив до себе сім’ю куркулів. У НКВД його почали визивати на допити. Не стало місця і йому, і нам у селі. Якого числа, я точно не пам’ятаю, але якраз картопелька сходила цього ж 1931 року, як нас вивезли на голодну смерть у Козинські Горби. Це місце знаходилося північніше с. Козинці, яке затоплене в 1973 році водами Канівського водосховища. Те місце, де ми були, знаходилось вище і не затопило ще в 1975 році. Я там була, як ще працювала, знаходила наші місця, де ми бідували… Ох і наплакалась там! (Пізніше ті місця пішли під воду, бо хвилі порозмивали береги).
Таких там було сім сімей, чоловік до двадцяти п’яти. Ще з нами були сусідка наша хоцьківська Маруся Панасовича, дядина наша Бузницька Настя, Трегубенчиха з дітьми. Викинули нас без нічого, хто в чому стояв. Кругом пісок, червона лоза, над головою голе небо і холодний вітер, який забиває пісок в обличчя, рота і очі. Навіть води не було. Найшлась якась жерстина і обрубок ржавої лопати. В низинці щось викопали глибоченьке, подібно криничці. На ранок там вода так і не появилась, але було повно жаб. Пити хочеться, то пішли понабирали води з болотця. Понапивалися, то був страшенний понос. Добре, хоч дезинтерією не заразилися, а то б усі пропали.
Зразу ж почали обживатись там, робити з червоної лози курені-хатки. Сокир не було. Все руками ламали. На верх куренів і на долівку нагребли руками соснових голок з шишками. Колеться, під себе немає що застелити. На хвої спали і хвоєю укривалися… Як почули про нас козинчани, то почали приносити нам у черепках їжу і ставити в кущах. Щоб ми їх не бачили і вони нас. Боялися, щоб їх не засудили і не було їм біди за те, що допомагають куркулям. Води в нас не було. Перший раз пішли ми по воду у Козинці, де ближче. Ідеш, ідеш – горб, кущ, горб, кущ… Скільки кілометрів, не скажу, але далеченько. Там поставили сторожа біля колодязя, який у нас черепки для води і позабирав. Більше ніякої посуди у нас не було, то козинчани почали приносили воду в якомусь дерев’яному посуді і ставили біля нас у кущах, так щоб і ми їх, і вони нас не бачили.
Моя мати з В’юнищ, то я пішла до своїх рідних дядьків Савенка Федота Степановича, який жив перед шкільним стадіоном, і Савенка Омелька Степановича, 1886 р.н., який жив біля церкви перед містком. Нагодували мене, ще й з собою дали якоїсь їжі для матері і черепків різних надавали з глиняного посуду. Так що ми цим були забезпечені. Козинчани хороші люди! Як принесуть нам воду, то ми понабираємо в них води в свої черепки і носили їх, як панахиду, зберігаючи кожну каплю! Їли все, що було їстівне в природі, починаючи зі цвіту акації. Нас, дітей, почали заставляти ще лозу червону зрізати, обчухрувати, розрізати на дві половини, управляти, а потім здавати. Чи платили за це і хто гроші одержував, так я і не знаю.
Ми рятувалися тим, що два брати материні у В’юнищах жили і нам сильно допомагали. Як вже їм я надоїдала! Мати каже: «Не йди!» То як же не йти, коли їсти хочеться, що аж кишки вивертає? То я іду до дядька Федота. Там його дружина Ганна мене нагодує, ще й із собою кисляку дасть в горщечку для матері. На другий раз іду до другого дядька Омелька. Там дядькова дружина Ганна Антонівна мене нагодує, ще і сухариків із собою дасть.
Так дядьки із своїми жінками нас і піддержали в трудну хвилину, хоча і самим тяжко було. Хороші, добрі дядьки і їхні жінки були! Того Бог і дав їм довгого віку.
Так були ми в Горбах до холодів, поки нас не знайшли військові на конях. «Що ви за люди?» – запитали нас. А баба Тригубенчиха Настя каже: «Ми куркулі. Викинули нас весною сюди голих і босих подихати!». Він тоді вийняв з мішечка, похожого на кисета, грудочку цукру і розділив її між всіма дітьми … Ми від радості плакали! Поїхали вони. Потім через деякий час приїхали знову і сказали, щоб ми убиралися з цього місця, бо тут будуть військові маневри і стрілятимуть. Вони сказали: «Ми уже з головою сільради в Козинцях домовилися і там розміститеся в клуні на краю села». Прийшли туди. Там стояли снопи жита недомолочені. Хазяїн нам їх не давав, поки не домолотив. Боже ж, які ми були раді, що влізли туди! Вітер не віє і пісок не несе в рота та очі. У Горбах так пісок очі забивав, що не можна було дивитися. Так ми в тій клуні наробили кожна сім’я собі куренів-хаток і жили собі. Та і вода вже рядом була. Так друга біда нас, дітей, напала – короста і воші. Короста така була, що й пальці на руках не зтулялися і чесалися вдень і вночі. Вошей було стільки, що я сама собі думала, господи хоча б діждатися, щоб я могла почухатися! В соломі чухаєшся – так ще й солома коле!
Жили ми довго в тій клуні. Так нам козинчани, в кого добра душа, почали приносити попінки, ще й постірають їх для нас. Це такі великі куски мішковини, як покривало. Я того слова вік не забуду! Так ми цими попінками укривалися, під ноги слали, руки трохи вкривали, щоб руку взяти і почухатися, або вошу зловити за коміром. Ми воші ловимо і давимо, а вони аж пищать! У Горбах як спали на голках, то ми голки ціпками молотили, щоб м’якші були, але вони однаково кололися. У клуні вже як ляжеш на голки, а під низ попінку, то вже й не так колеться… Укриєшся – то тепліше. А тоді вже і в клуні холодно стало жити. Тоді нас, дітей, уже старші надоумили, щоб ми ішли у сільраду і просили, хай хоч нас поб’ють, хай хоч нас поріжуть, але щоб так більше вже не мучитися. Так ми і зробили. Пішли, а матері наші в нас позаду ідуть. Як підняли ми в сільраді всі ревище, то голова взявся за голову! Тоді і каже: «Оприділю вас на хату жити. Залізете туди по драбині і там біля лежака буде вам тепліше». Визвали того хазяїна. Він уперся і каже: «На хату не пущу. Стелю двадцять п’ять чоловік завалять і хату запалять, бо під соломою. А я потім куди піду?». І так ми всі сім сімей пішли жити у хату. Хазяїн розмістився на печі і на припічку, ми всі з вошами, хворі на коросту, розмістилися хто на лаві, хто на полу, хто на долівці покотом, що і пройти не можна. До лави якусь лату чіпляли, щоб ширше було і можна було вдвох спати. Так у нас воші один з одного перескакували, але вже тепліше було. Ми, діти, дрова, лозу, сухостій збирали. Носили в клуню. Сухенькі були і топили ними. Трохи коросту підлікували і вошей зменшилось. Купали нас, а одежу в кип’ятку парили. Вже пізніше я в Козинцях у школу пішла. Директором школи був Купрій Радіон Омелянович. Я учням допомагала розв’язувати задачі, приклади, то вони мені приносили то картоплину печену, то яблуко, то груші-дички, або качан варений давали. О, тоді я вже почала жить, ще і матері щось принесу. Я розумна була, пізніше і педшколу в Переяславі закінчила. Вчителювала у Студениках в молодших класах трохи.
Недовго я в Козинцях провчилася в школі. Прийшов до нас із Лук’янівської тюрми брат, якого закрили туди, що нібито він украв печать із колгоспу чи сільради. Він сном і духом нічого не знав. Так його і випустили із-за відсутності доказів. Так я з ним пішла до старшої сестри у совхоз, пізніше назвали це село Світанок. Вона жила у виритій землянці. І там місця нам нема. Ох і набідувалася я з матір’ю, наїздилися по світах, але все рівно повернулася у Хоцьки. Після вчителювання в Студениках звільнилося місце рахівника у конторі колгоспу.
Як занедужаю, то іду в аптеку по лікарства в батькову хату, з якої нас викурили в 1931 році. І як нахлинуть думки-спогади, то ще хворішою вертаюся звідти. Ця наша хата-аптека в селі простояла до 1986 року.
Прийшли документи про реабілітацію батька. Так хіба ж та бомажка замінить батька дітям, дружині чоловіка? А скільки ми натерпілися, бо казали, що ми куркулі, вороги народу! Нікому не побажаю прожити таке життя, яке випало на мою долю, на долю моїх батьків і мого покоління.

Записав Микола Чирков
Фото із сімейного архіву Катерини Бузницької

P.S. Про автора
Чирков Микола Юхимович (59 років), член громадської організаціі «Старий Дніпро». З 2011 року почав збирати документальні свідчення та спогади про життя та побут жителів сіл В’юнище, Козинці, Городище і Комарівка з метою видання книги. На сайті www.odnoklassniki.ru веде закриті групи про ці затоплені села, на яких зібрано близько 9 тисяч світлин. На щойно створеному сайті громадської організації «Старий Дніпро» www.olddniepr.org.ua вже викладені деякі матеріали стосовно всіх затоплених сіл нашого району. До цієї справи може долучитись будь-хто з охочих.

1,357 total views, 2 views today

You can skip to the end and leave a response. Pinging is currently not allowed.

3 Comments до “«У грудні 1930-го нас розкуркулили. До нитки оголили, поки й хату не забрали»”

  1. 369ch@mail.ru коментує:

    Пропозиція до автора, зараз є компютерні програмки, за допомогою яких можна розкрашувати чорнобілі фото. Якщо у Вас є знайомі, які це можуть зробити, то будь-ласка розкрасьте, так фото виглядатиме живіше.

  2. 1957tchirk коментує:

    Жаль друге велике групове фото 1916 р. не ввійшло Савенко Євдокії Степанівни і її чоловік. Яка ж вона тільки красива і статна. Нічого у книзі побачите.іна сайті Старого Дніпра у розділі В’юнище. М.Чирков

  3. 1957tchirk коментує:

    Щиро дякую. Напечатали все дослівно згідно мого оригіналу. З повагою Автор статті Микола Чирков.

Залишити відповідь

Ви повинні увійти для комментування.