«Іде російсько-українська війна, а не АТО». Ця думка найбільше мучила Ярослава Потапенка

Ярослав Потапенко. Зима 2014 року, Майдан Незалежності

Ярослав Потапенко. Зима 2014 року, Майдан Незалежності

Так сталося, що з Ярославом Потапенком особисто не був знайомий, але було досить серйозне заочне знайомство. Знав, що в переяславському педуніверситеті викладає молодий науковець, якого поважають студенти, сам прекрасний спортсмен (вершина – чемпіонство України з боксу і кікбоксингу, майстер спорту з кікбоксингу, призер чемпіонату Європи і світу), випускник цього вузу, де викладає, і бакалавр Національного університету «Києво-Могилянська академія». Фактично з його подачі було створено студентське наукове товариство «Комітет дослідження історії і сучасності», що стало незабаром загальноуніверситетським.

У Києві на сайті газети, а в Переяславі в самому «Віснику Переяславщини» зустрічав матеріали про нього, а згодом і його злободенні публікації. Вже прочитавши про Ярослава Олександровича матеріали Ю. Бобровніка, О. Тарапона та Ю. Фігурного, дізнався і про його значний науковий доробок. Що дуже важливо, він вибирав теми, які були актуальними і не досить дослідженими. Пам’ятаю, в кінці 1990-х років свої довгі розмови з незабутнім Дж. Мейсом, американським, а потім і українським дослідником Голодомору, про боротьбистів, націонал-комунізм М. Хвильового та М. Скрипника. А в цей час у Переяславі сидів аспірант Ярослав і писав про це кандидатську дисертацію. А докторська була присвячена посттравматичному синдрому, що передавався українцям через покоління після Голодомору. Він був учасником Помаранчевої революції, розчарувався в ній, сам дошукувався виходу з того безладдя – стаття «Вибір Україною стратегії цивілізаційного поступу: перспективи та альтернативи» (2006). І у виступах, і в публікаціях Я. Потапенко стає якийсь вимогливіший, жорсткіший. Сам він після нападу Росії на Грузію був упевнений – наступною буде Україна. Певно, знав слова президента Чечні Джохара Дудаєва: «За Чечнею буде Грузія, потім – Україна. Кремль не зупиниться» (1995 р.)

У своїх наукових дослідженнях Я.Потапенко був досить багатостороннім і, головне, володів хорошою методикою. Звичайно ж, головними були історико-культурологічні проблеми. Впевнений, хтось із науковців колись проаналізує його статті (їх близько двох десятків), присвячені Тарасові Шевченку, адже, як зауважують Ю. Бобровнік і О. Тарапон, написані з позицій психоаналізу, а також у контексті вироблення національної ідентичності. Саме конфлікт ідентичностей був в основі його цікавої статті 2013 року, а потім була публікація, яка склала б честь будь-якому науковцю-патріоту, – одне з перших в Україні досліджень про впровадження псевдорелігійної концепції «руського мира» в сучасній Україні. Чому псевдорелігійної? Ну не може священик-християнин освячувати з кропилом стратегічні ракети з ядерними боєголовками «Сатана» і «Булава». Не може віруючий у Бога освячувати атомний підводний човен, де 16-24 ядерні ракети. Та і автомат не візьме в руки і не піде в «ДНР» або «ЛНР» на блокпост… Але то тема іншої розмови, ми лише зауважимо про те, що Ярослав Потапенко підходив до розгляду кожного складного питання всесторонньо, чітко визначивши основні його аспекти. До того ж вражає широта його поглядів. Все це сконцентровано в книжці-дослідженні «П’ята російсько-українська війна: від Майдану до Східного фронту (підходи, оцінки, інтерпретації)» (Переяслав-Хмельницький, 2016). У ту січневу ніч, рік тому, Ярослав Олександрович працював над нею до третьої години і помер уві сні. Дослідження було готове на 90-95 відсотків, колеги дещо додали, і ми маємо нині книжку, яку рекомендуємо кожному українцю, особливо ж тим, у кого ще залишаються якісь елементи «старшобратства» або які ще впевнені, що ми «один народ». Особливо ж важливо це в час, коли ми, чесно кажучи, програємо інформаційні війни.

Ще раз наголошую, що робота Я. Потапенка широкоохопна, в ній синтезований багатющий матеріал. Вже вийшли в Україні дослідження про сучасні гідбридні війни (книжка Євгена Магди), про ворожу пропаганду (Микола Давидюк «Як працює путінська пропаганда»), досліджується імперська свідомість росіян, її шовіністична складова (Василь Ткаченко). Взагалі ж нерозуміння того, що йде справжня війна, а не якесь АТО, часто спрацьовує проти України. От саме це і боліло Я. Потапенку, який, за моїми спостереженнями, мав просто оголені нерви і різко реагував на напівправду.

Починає Я. Потапенко з подій Євромайдану, активним учасником яких був сам. І тут автор ніби міняє оптику: оповідь про свою участь він подає досить стримано, головне – погляд збоку, осмислення цього феномену, його причин, рушійних сил. Дуже цікавий розділ книжки «Історико-генетичні паралелі: Майдан як Січ і Майдан як Віче». Дійсно, лише історик напише таке дослідження… Гарантую стовідсотково, що майбутні дослідники Євромайдану розширять і, можливо, дещо пояснять ті тези і досі невідомі сюжети, про які писав Ярослав у розділі «Загадки Євромайдану».

Дехто з істориків вважає, що справжня гібридна війна Росії проти України почалася з касетного скандалу, вбивства Георгія Гонгадзе. Пізніше – спроба захоплення острова Тузла. Для В. Путіна Україна стала «територією болю і приниження» (С. Бєлковський). Я. Потапенко помітив цікавий парадокс: чим нижче рівень життя росіян, тим більше вони люблять В. Путіна. І ще, от нещодавнє опитування: 75% росіян пишаються тим, що їх бояться в світі. Нагнітання воєнної істерії, яка так охопила Росію, – це результат лише пропаганди В. Путіна за останні роки чи в генах росіян століттями сидить ота агресивність, просто потреба імперії розширятися, які сприймаються кожним росіянином як національна ідея? Якщо В. Путін заговорив про патріотизм, то що це – облаштування власного дому чи готовність забрати у сусіда його хату? Дошукується Я. Потапенко джерел і ідеології і практики рашизму (дехто використовує термін путінізм). І головне – В. Путін знає, чого можна очікувати від Заходу, а Захід не знає, чого чекати від нього. І тому російський лідер всім президентам світу твердить: «Ми з українцями один народ, штучно розділений кордоном, що виник випадково». Тож, мовляв, допустима окупація, допустима анексія. «На сході України вирішується доля Євросоюзу», – писав поляк Адам Міхнік. І Я. Потапенко пише про російсько-українську війну як протистояння цивілізацій, кордон між якими лежить на сході України. І не лише Євросоюзу, а й доля світу вирішується в тих донецьких степах, бо іде, як влучно сказав Гаррі Каспаров, остання битва Київської Русі із Золотою Ордою. З тією різницею, що в нинішньої Золотої Орди – «православ’я головного мозку».

Названо лише половину гострополітичних проблем, які в своїй книжці розробляв Я. Потапенко. Як експерт «Книжки року-2016» ставлю її на чільне місце серед політологічних досліджень. Є вона і в книжковому кіоску Верховної Ради, але наші депутати не дуже такі книжки читають. Що тут дивуватися, якщо вони частенько навіть не проглядають закони, за які голосують.

А завершимо розмову про цю прекрасну людину його цитатою 2015 року: «Хтось втомився, розчарувався, зламався, виснажився, «перегорів» – але багато хто знаходить у собі сили рухатися далі, досягати успіхів, рятувати країну. Честь і хвала цим людям. Мусимо перемогти і подарувати нащадкам кращу, чеснішу, справедливішу державу». Ці слова звучать як заповіт.

Анатолій Шпиталь, Інститут літератури імені Т. Шевченка НАН України

348 total views, 1 views today

You can skip to the end and leave a response. Pinging is currently not allowed.

Залишити відповідь

Ви повинні увійти для комментування.


Дизайн: Lifestar