Чи брали участь ваші рідні в Другій світовій війні?

ОпитуванняЧи не в кожній українській родині зберігається пам’ять про людей, які воювали на фронтах Другої світової війни. Тому з такою образою сприйняли в Україні слова Путіна про те, що нацизм вони перемогли б і без українців. Сьогодні свої сімейні історії розповідають журналісти «Вісника».

Галина Карпенко, 60 років:

– У червні 1941 року мій дід, Данило Карпенко, пішов на війну, восени потрапив у так званий Оржицький котел, звідти вийшов ледь живим і повернувся в рідне село. У 1943 його знову мобілізували в Червону армію, він спочатку був у фільтраційному таборі аж за Москвою (через те, що перебував на окупованій території). Після перевірки воював у піхоті, загинув 31 липня 1944 в Польщі біля м. Білосток. Дідові був 41 рік. Його могила – в селі Істребіно. Як тільки Україні дадуть безвіз, перша наша з сестрою поїздка до Європи буде на дідову могилу.

Валерій Шкребтієнко, 57 років:

– Мій батько Михайло Митрофанович родом з Черкащини воював, з лютого 1944 р. Гвардії сержант, командир артилерійського відділення. Був двічі поранений. Брав участь у Корсунь-Шевченківській операції, звільняв Молдавію, Румунію, Угорщину, Австрію. Нагороджений медалями «За победу над Германией», «За взятие Будапешта», «За боевые заслуги» (двічі). Помер у 1982 році, йому було 57.

Дуже любив мемуарну літературу, проте сам про війну майже не розповідав. Він був істориком, тож про неї я здебільшого чув на його уроках у школі. Був атеїстом, але якось зізнався, що таки молився єдиний раз у житті: коли ховався у якійсь ямці від шаленого артилерійського вогню німців.

Володимир Набок, 59 років:

– Мого батька Василя Федоровича призвали в 1943 році, коли звільнили Переяславщину. Батько розповідав, що на той час він був невеличкого зросту, і гвинтівка, яку йому видали, була набагато більша за нього і доволі важка. Тож один із офіцерів запропонував відправити його до зенітної артилерії навідником. Бойовий шлях його розпочався із захисту від нальотів ворожої авіації моста в Черкасах. Потім були бої в Європі.

В червні 1944 року рідні отримали повідомлення, що батько пропав безвісти. Під час нальоту німецької авіації він був контужений і відправлений до шпиталю, а у штабі чомусь вирішили, що розрахунок його гармати увесь загинув. До червня 1946 рідні не знали, чи живий він чи ні. Війну закінчив неподалік Берліну. Помер у 2007-му у віці 80 років.

Валентина Батрак, 47 років:

– Мій батько Петренко Василь Ничипорович 1926 року народження. Його призвали, як тільки виповнилося 18 років. Воював у понтонних військах (налагоджували мостові переправи) у складі І Українського фронту. Взимку 1945-го під час переправи через Одер потрапив під інтенсивний ворожий обстріл – поранило обидві ноги. Ліву ампутували, і він все життя носив рипучий протез, а праву, хоч і посічену осколками, хірурги врятували.

Батько не любив згадувати війну, тільки інколи одягав піджак з нагородами. Дуже рідко поступався проханням рідних, щоб скористатися пільгами і купити в магазині дефіцитне згущене молоко…

Він любив читання і пісні, знав увесь фронтовий репертуар. Раз у рік мав особливий день: дозволяв собі почаркуватися після параду в селі і співати на весь голос: «Это праздник со слезами на глазах…» Помер 28 березня 1995 року, не доживши місяць до ювілейного параду Перемоги.

Олена Матвієнко, 47 років:

– Коли почалася війна, мій дід, Іван Євенок, став партизаном. А на початку 1944-го він добровольцем пішов на фронт і більше додому не повернувся. До 1977 року його вважали безвісти зниклим. А потім моїй бабі Моті прийшло повідомлення, що Євенок Іван Талимонович загинув 5 травня 1945 року у боях під Берліном. Похований у братській могилі. Ім’я діда Івана викарбувано на обеліску у виселеному через Чорнобильську катастрофу селі Буда-Варовичі. А з нашим переїздом на Переяславщину воно з’явилося ще й на пам’ятнику воїнам Другої світової війни у Стовп’ягах. Іншого мого діда Зигмунда Свинцицького у 1943 році контузило під Сталінградом, він тривалий час лікувався у військовому госпіталі. Після того працював на смолокурному заводі, бо до військової служби став непридатним.

Віталій Усик, 23 роки:

– Батько моєї бабусі, тобто мій прадід, Стахівський Кіндрат Федорович брав участь у Другій світовій. Як тільки почалася війна, всіх чоловіків зібрали у центрі села Семенівка (зараз Баришівський район), де він жив, і повідомили, що наступного ранку всі мають вирушити на фронт. Вдома залишилися його дружина Параска, 10-річна дочка Галина та півторарічні двійнята Іван та Марія (моя бабуся). Кіндрату ж тоді було 34 роки.

Через деякий час від нього прийшов лист: «Тут страшне. Бережи дітей». Ніхто в родині й досі не знає, де він тоді перебував. Після закінчення війни отримали повідомлення, що він зник безвісти. Шукали, чекали, що повернеться. Було таке, що очерет, яким раніше обкладали хати, стукав у вікно і малі діти вибігали надвір, бо думали, що то стукає тато. І навіть через багато років, десь у 1965-му, побачивши в якійсь газеті прізвище Стахівський, діти поїхали на Житомирщину, сподівалися, що то писали про батька. Виявилося, просто чоловік з таким самим прізвищем…

You can skip to the end and leave a response. Pinging is currently not allowed.

Залишити відповідь

Ви повинні увійти для комментування.


Дизайн: Lifestar