«Чотири дні спав біля мертвої матері»

Іван Сиса навчився грати на гітарі у дитбудинку

Іван Сиса навчився грати на гітарі у дитбудинку

У гості до 93-річного студениківця Івана Сиси я завітав не просто так. Цей чоловік пережив Голодомор, був остарбайтером під час Другої світової війни, вільно володіє німецькою мовою, а також має безліч різноманітних талантів. Попри солідний вік, має світлу память, може пригадати навіть незначні деталі зі свого життя. «А була б можливість навчатися, повязав би життя з наукою», – зізнається Іван Наумович.

Він дуже гостинний: запросив пройти до свого будинку, лише потім поцікавився, хто я та чого хочу. «О, ви з газети? То мені є що вам розповісти», – сказав, вмощуючись на дивані. Так розпочалася наша майже двогодинна розмова. На жаль, повністю неможливо вмістити її на газетній шпальті.

«Чотири дні спав біля мертвої матері»

Народився Іван Сиса у 1924 році в селі Білоусівська Чорнухинського району на Полтавщині. Родина, маючи невелике господарство (воли, коні, гуси), не бідувала. Окрім Івана, було ще двоє братів та дві сестри. Під час Голодомору втратив чотирьох рідних. Старші брат та сестра покинули сім’ю, щоб врятуватися та й рідним щоб було легше прогодуватися.

– Батько кудись поїхав шукати нам їжу. Та так і не повернувся. «Шукав долі в чужім полі, та там і загинув», –цитує Іван Наумович уривок із вірша Тараса Шевченка. – Я, брат і сестра залишилися з мамою. Я був хлопцем кріпкеньким, лазив по деревах, драв пташині яйця. Ще ходив у ясла. Там пятдесят грамів хліба давали і якоїсь побовтюхи.

Якось прийшов я додому, мати сидить, а поряд лежать брат і сестра… мертві. Через деякий час не стало і матері. Памятаю, я ще нарив на полі минулорічної картоплі, перемерзлої уже. Хотів її нагодувати, але їй вже тоді нічого не треба було. Вона помирала… Після того я ще чотири дні… – робить паузу, аби стримати сльози, – чотири дні на печі спав біля мертвої матері.

А що далі? Підгодовувався у лісі, аж поки біля струмка не натрапив на чоловіка. Він варив воду, ноги попухли, порепалися від голоду, а було йому тоді лише 23 роки, як пізніше дізнався. Близько до нього боявся підходити. Дітей же тоді їли, думаю, вкине мене в казанок, та й усе. А він каже: «Впіймай мені черепаху». Я ж упіймав, він зварив її, розшматував, як є, і з’їв. «Давай ще одну», каже. «Е-е-е ні, так не піде, відповідаю. – Давай я тобі принесу подушку, рядно і будемо якось разом виживати». Приніс з дому деякі речі, солі, вловив чотири черепахи, нарвав кропиви. І ото зварили ми такого супу. Ноги Колі намазали черепаховим жиром, через якийсь час вони зійшли.

«Тепер, Ваню, ми виживемо, сказав Коля. – У цій річці повно риби». Ото ми ловили рибу, возили до Чорнух, міняли на хліб. Так і пережили найважчий період Голодомору. А восени 1933-го мене спіймали у лісі і віддали до дитбудинку.

Під час перебування у дитбудинку Іван Сиса закінчив сім класів. Навчався дуже добре – на п’ятірки. У 1937 році отримав листа від сестри, вона повідомила, де перебуває. Івана відправили до неї – на Херсонщину, у село Громівка.

«В інших остарбайтерів не було таких умов»

Коли розпочалася війна, Івану Сисі було 16 років. Він працював у Запоріжжі слюсарем на комбайновому заводі. З початком війни там почали виготовляти снаряди. Згодом розпочалася евакуація, тому Івана Наумовича звільнили з роботи. Він повернувся до сестри на Херсонщину. Там вони ще певний час попрацювали у колгоспі.

– У Громівці жили люди багатьох національностей. Були і євреї, і німці. Всі ми у дитинстві спілкувалися, так я і вивчив німецьку, – розповідає Іван Сиса. – Одного разу приїхали до нашої хати німці на мотоциклі. Я, сестра і її син заховалися в окопі. Німці нас знайшли, націлили автомати і запитали щось. Я ж відповів німецькою. Ті здивувалися, розпитали, звідки я знаю їхню мову. А тоді один німець побачив, що я в обідраних штанцях, витягнув нові, кинув мені і вони поїхали.

Це був перший випадок, коли знання німецької допомогли Івану Наумовичу в житті.

– Восени 1942-го мене забрали поліцаї, – продовжує. – Вони вночі їздили на мажарах (великі довгі вози – авт.) і закидали прямо туди людей. Потім завезли нас у Новотроїцьк у школу, де ми проходили таку собі комісію. Лише після цього нас загнали у вантажний поїзд і відправили у Німеччину. Охороняли по двоє поліцаїв у кожному вагоні і один прямо на вагоні.

У Перемишлі (Польща) на нас чекало перше випробування. Ми мали пройти дезінфекцію. Роздягли усіх догола і гнали на ту дезінфекцію нагаями. Як влуплять по шкірі, здається, що до самих кісток пробирає. А вже після цього ми поїхали до Німеччини – аж до Північного моря, місто Браке.

Іван Наумович Сиса побував  у Німеччині  в грудні 2011 року на запрошення директора Регіонального освітнього центру "Робота і життя" , керівника історичної майстерні м.Мерзебурга Петера Ветцеля. Поїздка була організована за кошти німецької сторони. Івану Наумовичу німецькі партнери організували екскурсію в м.Браке.

Іван Наумович Сиса побував у Німеччині в грудні 2011 року на запрошення директора Регіонального освітнього центру “Робота і життя” , керівника історичної майстерні м.Мерзебурга Петера Ветцеля. Поїздка була організована за кошти німецької сторони. Івану Наумовичу німецькі партнери організували екскурсію в м.Браке.

Продавали людей, як рабів, по 16 марок. Покупці дивилися на м’язи, на зуби. А я був малий зростом, тому ніхто мене й не забрав. Залишилося ще з десяток таких же слабосилих хлопців. Наступного дня приїхав здоровий такий, під два метри, начальник, в окулярах, суворий на обличчі. Оцей, думаю, точно всіх поїсть. Він забрав нас на фабрику, де рафінували олію. Слідкувати за нами поставив такого противнючого німця: він і кричав, і бив нас. Та й годували дуже погано, а працювали важко. Я, якщо чесно, уже й мотузку приготував, щоб вішатися. Але від одного чоловіка почув таке: «У моєму житті було, що привязували до стовпа і просто кидали їжу: що впіймав ротом, те і твоє. Головне, у складний момент нічого із собою не зробити. Воно колись стане краще». І справді, згодом стало краще.

Прийшов до нас той страшний головний бос, звали його Карл Шнайдер. Каже: «Ану заспівайте мені «Інтернаціонал» Я ж йому німецькою відповідаю: «Та ви ж нас тоді повісите». – «Ніхто не дізнається, не повішу», сказав. Зрадів німець, що я розумію мову, бо тепер міг приходити до нас без перекладача.

І ось я йому якось кажу: «Важко нам, з голоду повмираємо. А де ви ще працівників найдете? Нам би якоїсь картопельки невеличкої». Шнайдер нічого не відповів, втім звільнив злого управляючого. Замість нього поставив старого німця. Який же він був хороший! Любив нас як власних дітей: вночі приходив до нашого бараку і якщо бачив, що хтось розкрився, тихенько вкривав ковдрою. А потім привезли нам і картоплі. Отримували 500 грамів гарного хліба, сигарети, навіть дівчат нам привозили. Загалом гарно ми тоді почали жити. При тому, що, знаю, в інших остарбайтерів і близько не було таких умов.

Так  допрацював Іван Сиса і його товариші до кінця війни. Він був вмілим слюсарем, отримував 60 рейхсмарок на місяць. Коли канадці звільнили місто, Карл Шнайдер просив його залишитися, але Іван відмовився. «Чужа країна, інші звичаї, інші кліматичні умови. А головне – я знаю, як німці катували наших людей. Не міг я залишитися в їхній країні», – пояснює чоловік своє рішення.

«Серце болить із шістнадцяти років, а й досі живий»

Щоб повернутися до України, слід було написати заяву. Потім проходив допит, перевіряли документи. Але, як зазначив Іван Наумович, дуже багато українців не захотіли повертатися на батьківщину, а полетіли до США. Сису ж відразу забрали до радянської армії, він так і проходив службу в Німеччині, у місті Варен. Коли майор дізнався, що його солдат знає німецьку мову, то зробив його своїм особистим перекладачем.

– Гарно нам з майором жилося, – усміхається. – До монашок ходили. У Варені є велике озеро, а в ньому такий собі острівець, де стояв монастир. І от ми з майором гуляли містом, через бінокль глянули на той острів, а там монашки голі-голісінькі ходять. Ми вхопили човна, дві дошки і погребли туди. А дівчата наче й не соромляться нас. Майор собі зразу одну вибрав та й повів, а я, ще молодий, сиджу собі. Тут до мене одна підсіла, молода-молода, точно не старша від мене. Запитує: «А в тебе була дівчина?» «Ні». – «І в мене хлопця не було. А ти коли-небудь пробував?..» «Ні». – «І я не пробувала. Пішли, будемо учиться». І потягла мене в кущі, – Іван Наумович розсміявся.

У 1947 році його демобілізували за станом здоров’я. «Серце болить із шістнадцяти років, а бачте, й досі живий», – посміхається. Жив у Мирному Бориспільського району, у Сошникові цього ж району зустрів свою майбутню дружину Олександру Леонтіївну. Через якийсь час народили доньку Ольгу. У 1986-му родина переїхала до Жовтневого (зараз – Студеники).

Дуже хороша в мене дружина була: і красива, і роботяща. Вона була жінкою, справжньою жінкою. Померла десять років тому. Останні сорок років життя хворіла, ото раз застудилася, коли робила в колгоспі, і вплинуло це на весь організм. Та я й сам лікуюся, щороку буваю в циблівському госпіталі. То там кожного разу нова нівєста в мене появляється. А я їм зазвичай кажу: «Не підлизуйтесь, у мене своя родина вдома».

На моє запитання, в чому ж таки секрет довголіття, відповів:

– Не можна сидіти без діла. Я все життя щось роблю, десь працюю. І зараз, якби якусь таку керівну посаду, то працював би. Мені таке буває навіть сниться. Та й по хазяйству в мене роботи вистачає, я ж сам живу і якось справляюся. Звичайно, внучка часто допомагає, але раду я собі даю. Навіть город сапаю.

Іще одна порада: ніколи нікого не ображайте. Бо якщо когось образити, то воно обовязкого колись повернеться.

Окрім іншого, Іван Наумович чудово співає і вміє грати на гітарі. Заспівав і мені кілька проникливих романсів. Також його дуже турбує ситуація, яка склалася в Україні: «Як можна назвати нашу сучасну владу? Анархізм, не інакше». Про це пише вірші. Прочитав мені один – про Путіна, який потрапив до пекла.

Одного разу ненароком

руський Путін став пророком.

Ну і певним дужим рухом

він злетів на небо духом.

Довго він по небу шлявся,

доки в пекло не добрався.

Там чорти його зустріли

і таке йому веліли:

«На землі був дураком,

будеш в пеклі ступником.

Будеш ти котли топити,

душі грішнії варити.

Якщо хватить в тебе глуму,

повари російську Думу.

Будеш ти чортам слуга,

поки виростуть рога.

Будеш в пеклі жить з комфортом,

поки й сам не станеш чортом».

Віталій Усик

Фото автора

You can skip to the end and leave a response. Pinging is currently not allowed.

1 коментар до “«Чотири дні спав біля мертвої матері»”

  1. aszx1233 сказав:

    дідок бреше аж гай шумить:-каже-Я був хлопцем кріпкеньким, лазив по деревах, драв пташині яйця.А тут коли купляли дітей як рабів, – по 16 марок. Покупці дивилися на м’язи, на зуби. А я був малий зростом, тому ніхто мене й не забрав. Залишилося ще з десяток таких же слабосилих хлопців.ЯК ТАК БРИХАТИ.НАВІЩО ПИСАТИ ШО ПОПАЛО.

Залишити відповідь

Ви повинні увійти для комментування.


Дизайн: Lifestar