Різноцвітик

Містечкові історії

Містечкові історії

До неможливості галасливе стадо гусей – чи й не півсотні! – чинно похитуючи гордо піднятими головами, переходило дорогу. Попереду йшов найпомітніший – статечний гусак, що і розмірами, і кольорами відрізнявся від усього стада. Будучи найбільшим, він був і найкращим, бо в пір’ї мав кілька відтінків: крім традиційних чорного та білого, тут були темно- та світло-сірий, брунатний, рудий, темно-синій, синювато-блакитний та ще і зеленавий. Недарма ж дев’ятирічний пастушок прозвав його Різноцвітиком.

А он і пастух, Ромко, – з двома хворостинами, як і належить справжньому пастуху. Не було видно, щоб він особливо якось переймався тим, що стадо оце переходить дорогу. Та у Ромка для хвилювань не було й потреби: Різноцвітик знає, що робить.  А гусак і справді, поглядаючи вусібіч, голосно подавав якісь, тільки йому відомі, гусячі команди – і диво! – стадо то збивалося щільніше, то прискорювало рух, а чи навпаки, поволі зупинялось, даючи проїхати транспорту.

Треба сказати, що у Ромка з Різноцвітиком давно було повне взаєморозуміння і взаємна повага. Ще малим хлопець виділив це гусеня з-поміж інших. Спочатку – за розміром. А вже потім збагнув, що гусачок має і характер, і розум. Тож малий Ромко, сам того не розуміючи, зайнявся з гусачком гусячою педагогікою.

– Не туди! – гукав він, бувало, і тут же ставив перед гусеням прутика, підтверджуючи, що таки не туди.

– Назад! – лунало іншого разу – і пастух тим же прутиком лагідно, але настійно повертав гусачка.

Отак той скоро навчився розуміти команди.

Частенько, вдосталь напасшись, стадо лягало десь у затінку, і на якийсь час наставала тиша. Різноцвітик з усіма не лягав. Він підходив до свого господаря – і вони довго про щось розмовляли. Хочете – вірте, хочете – ні: розмовляли. Ромко що-небудь казав, пояснював Різноцвітику, а той відповідав йому своїм то частим, то поодиноким гелганням. Він і головою кивав, ніби кажучи: «Розумію», і дивився то прямо, то збоку, і перехиляв ту голову, і заходив до свого господаря з різних боків. Скоро він навчився чути його найтихіші команди і розуміти найрізноманітніший тон.

Гуси команди не чули. Але чув Різноцвітик. І через якийсь час стадо сумирно їх виконувало.

Треба сказати, що за природою Ромко вдався стриманим і спокійним, небагатослівним. Але й ненаполегливим. Це й зіграло з ним пізніше злий жарт.

Упродовж літа ходив Ромко за своїми гусьми, шукаючи їм і кращі місця для випасу, і можливість покупатися, і можливість заховатися, коли треба, від спекотного сонця у затінку. Рятував їх, особливо меншенькими, і від бур та злив, коли бурхливі струмки, бувало, змивали найслабших із них.

Та літо зрештою минуло, і наш пастух пішов до школи. Прогулянки гусей стали помітно коротшими – лише по обіді, та й то не до темна, бо ж пастухові треба й уроки робити.

Аж тут і день народження Ромка.

– Що ж, козаче! Тобі сьогодні десять, – сказав тато, обнімаючи сина. – Іди погуляй, а ми тим часом гусака найбільшого заріжемо, ввечері гості прийдуть. Будемо тебе вітати.

– Не треба різати… (Але так, байдуже, несміло).

– Іди, йди…

Ох! Що було б батькові почути те «Не треба…» Що було б Ромкові проявити характер! Наполягти, що і справді не треба різати гусака. Батьки ж нічогісінько не знали! Вони тільки значно пізніше дізналися, що то був не просто найбільший гусак, а синів друг. Дізналися від нього, уже дорослого. Але наполягати і переконувати було не в його характері. Він же сказав один раз: не треба. То що ж іще?

***

– А що це іменинника не видно? – це кум увечері.

– А й справді, де він? – це мама.

Пішли гукати. Але Ромка ніде не було.

– Десь, мабуть, загулявся. Прийде.

Тільки згодом, вже затемна, прийшов він у хату і, не показуючись гостям на очі, пішов спати.

– Ти чого, синку? Що сталося?

– А нащо ви Різноцвітика зарізали?

– А чого ж ти мовчав?!

– А я не мовчав…

Володимир Яремчук

You can skip to the end and leave a response. Pinging is currently not allowed.

Залишити відповідь

Ви повинні увійти для комментування.