Труна не поштова посилка, то для чого ж в ній і шампанське, і ключі від автомобіля

20510_1433512317_65Якось довелося чути, що на одному кладовищі у Переяславі-Хмельницькому (Київська область) рідні покійного запротестували, коли поряд з його могилою хотіли похоронити людину, що померла від цирозу печінки. На їх погляд, таке сусідство було дуже сумнівним. Загалом же виглядає, що немало обрядів через свою давність так обростає різними людськими домислами, а то й забобонами, що в них вже можна й заплутатися. Це стосується і такого важливого обряду, як поховання покійних. Що в ньому правильно, а що надумано, наш кореспондент цікавився у Дмитра Волошина (34 роки), православного священика настоятеля міської церкви Єфрема, єпископа Переяславського.

Чи будь-кого може хоронити православний батюшка?

– Для початку скажіть, будь ласка, православний батюшка може хоронити будь-яку людину?

– Похорон – це чин, встановлений Православною церквою, для того, щоб по-православному провести людину (християнина), яка за життя намагалася бути з Христом, у майбутнє життя. Проводиться лише для людини православної, яка була охрещена у православній вірі і потім не перейшла до іншої віри. Якщо людина не часто ходила до церкви чи вела якийсь не такий спосіб життя, думаю, проблем з тим, щоб батюшка провів її в останню путь зараз немає. Хоча загалом то це на його розсуд. Може відмовити через те, що не знав покійника, як той жив, чи не перейшов до якоїсь іншої віри тощо.

Однозначно священики відмовляють лише тим, хто сам вкоротив собі віку. Таких за клопотанням рідних можна відспівувати лише заочно, тобто через якийсь час після поховання, якщо на це дає дозвіл архієрей – єпископ єпархії. Відспівування не знімає відповідальність самогубця, а робиться воно, щоб трохи заспокоїти його рідних, бо для них це – велике горе. Воно так і називається: “чин раді утешенія”.

– Наскільки важливо – відспівувати покійного в церкві чи вдома, замовляти для нього пудові свічки чи дешевенькі  та інша обрядова атрибутика?

– Все це можна назвати матеріальними умовностями. А ще не було і ніколи не буде ніякого, скажемо так, механізму, який би міг суто технічними засобами піднести людину до святості. Сенс людського життя у тому, щоб прагнути бути з Богом. Для цього, як казав Христос, потрібно виховувати у собі певні чесноти. Коли ж людина помирає, то для неї немає жодного значення, чи свяченою, чи ні водою її омивають, у якій труні її понесуть, який потім надгробок поставлять, який поминальний обід накриють і таке інше – хоч до мощів святих труп прикладай. Відповідно до православного вчення допомогти душі покійного може лише моління, щоб Господь простив його гріхи і оселив його душу там, де праведні спочивають.

“Душа небіжчика найбільше потребує молитви”

– Молиться не лише батюшка?

– Так, разом зі священиками учасниками молитви повинні бути і рідні, друзі покійного. Скажемо, коли людину проводять в останню путь, всі плачуть, сумують, але після цього треба намагатися якось допомогти цій душі. І православні священики на кожному погребінні наголошують, що потрібно молитися, тобто випрошувати у Бога прощення її гріхів. Є також особливі дні для молитви: 3-й, 9-й, 40-й. Церквою вони встановлені на спомин подій, пов’язаних з Ісусом Христом. Скажемо, на 3-й день моляться, що Бог воскресив покійного, як і Христа свого часу. А от поминання на роковину – це вже, як рік народження для нового буття.

Також певні панахиди можна замовляти у церквах, а ще допомогти душі покійного вчинками, що мають духовне значення: милостинею “за царство небесне”.

– Всі сумують за рідними, близькими. Але деякі люди більше. Знав одну літню переяславку, яка за померлим сином сумувала щодня багато років поспіль.

– Коли таке величезне горе, душевні рани від втрати дорогої людини не загоюються, таким людям потрібно допомагати. Краще, коли оця величезна скорбота направляється у русло молитовне. Нерідко трапляється, що через отакі втрати, а також хвороби чи інші важкі проблеми Господь кличе людей, хоче навернути до Себе, щоб людина згадала про Нього. Бо, коли добре, зазвичай мало хто йде з цим до церкви, щоб замовити, наприклад, подячний молебень.

Якщо велику скорботу полегшує відвідування кладовища, можна й туди ходити хоча б раз на тиждень. Головне, щоб людина не впала у затяжну депресію, відчай, бо це вже є гріх.

Давні звичаї і забобони

– Ще чув в одному селі таке повір’я, що душі померлих знаходяться на кладовищі, причому той, кого поховали останнім, нібито стоїть на воротах.

– Аж ніяк душі не можуть знаходитися на кладовищі. В землю йде лише тіло “порох до пороху”, а душа – до Бога, бо вона Ним створена. Так, буває, пов’язують кладовища з якимись видіннями і таке інше. Та це просто місця особливого шанування і відповідно святості. Тому, коли людина заходить на кладовище, повинна хреститися, молитися, підходить до могилки – теж саме.

– Обряд поховання майже повсюдно супроводжується багатьма умовностями, наприклад, закривають дзеркала у будинку, щоб, бува, не побачити в них покійника, і таке інше.

– Так, і немало з цих речей не є церковними настановами, а мають характер забобонів. З іншого боку в цій обрядовості є і багато символічного. Скажемо, коли покійника обмивають, у білому савані кладуть в труну, буває, під голову йому кладуть крижми. Це – одяг, в якому людину колись хрестили. Його зберігають, не використовують, а на похованні він нагадує, що людина була охрещена. На чоло покійному кладуть вінчик – це символ того, що людина є християнином і сподівається сподобитися вінця від Бога. Ще з часів святого Олександра Невського у процесі панахиди читається відпускна молитва (про прощення забутих покійником гріхів), її текст кладеться йому в руку. Люди на панахиді стоять із запаленими свічками-проводнічками. Не дають їм повністю догоріти, тушать. Потім їх кладуть в домовину. І це символізує, що життя людське може обірватися будь-коли. Хустинки на похованні дають також не просто так, а на згадку. Також вже під час процесії робляться зупинки на перехрестях. Тут немає ніякого особливого ритуалу. Так повелося здавна, бо на перехрестях завжди збиралося багато людей. Зупинялися, щоб вони могли попрощатися з покійним.

Багато речей, що використовуються в цій обрядовості, це – давні забуті звичаї. Наприклад, чому на поминальних обідах прийнято їсти лише ложками? Тому що колись вилок не було, їли лише ложками, переважно дерев’яними. Але це забулося і дехто почав вважати, що вилка символізує щось погане. Ні, вона лише знаряддя для споживання їжі.

Накривати труну покривалом – нова тенденція. Чи потрібно це?

– Все ж ці звичаї час від часу теж можуть змінюватися. Ось не так давно доводилося чути, що в Переяславі учасникам одного поховання замість поминального обіду запропонували по 50 грн., щоб люди самі пом’янули на ці гроші покійника. Це – нова тенденція.

– Про таке ще не чув. Взагалі ж сенс поминального обіду – поминання. Він має характер милостині, щоб наситити тих, хто прийшов на похорон і навіть нужденних. Рідні для цього добровільно виділяють певні кошти. До цього їх ніхто не змушує. За цим обідом слід згадувати добрі справи тієї людини, яку похоронили.

На жаль, у нас нерідко, скажемо, і такі от обіди грунтуються в першу чергу на тому, щоб тебе потім не осудили, тобто люди думають в першу про себе, а треба думати про померлого. Ну, а якщо для поминання дають гроші, то формально це теж милостиня. Скажемо, я чув, що в деяких інших регіонах учасникам поховання дають подарунки від померлого. Очевидно, там така традиція. Щодо Переяславщини, то за 15 років, які тут живу, і в місті, і в районі в основному все роблять однаково. Відмінності бувають незначні. Скажемо, одні кажуть, що покійного слід накривати, інші, що не потрібно. Також дехто забирає деякі речі з кладовища, інші – ні, а ще, останнім часом труну вже у могилі почали все частіше накривати тим покривалом, що клали на мари. Раніше такого не було і, думаю, це покривало також можна було б віддавати комусь як милостиню. Краще було б, якби воно комусь приносило користь.

“Батюшка, запрошую вас на власне поховання”

– А крім того, покійнику у труну, буває, кладуть ще й гребінець та деякі інші речі. Нещодавно на Київщині був випадок, коли злочинці навіть розрили могилу і украли з покійниці дорогоцінності.

– Пограбування могил було завжди. Людям, які цим займаються, нічого доброго ті вкрадені речі не принесуть.

Стосовно того, що в могилу покійному люди кладуть різні речі, так, не раз був свідком, коли з труни роблять щось на зразок “Нової пошти”. Кладуть все: від того ж гребінця, набору станків для гоління до пляшок горілки, шампанського, коньяку. Навіть, буває, ключі від автомобіля кладуть і іграшкові автомобілі кидають. Це вже – забобони. Адже після смерті для покійного ні його тіло, ніякі інші матеріальні речі ніякого значення вже не мають. Має значення лише душа. Буває, запитую людей, для чого вони кладуть ці речі? Кажуть: “Та він за життя любив випити”. Так що, хіба це була добра чеснота? Те, що він любив випити, було погано. Бо нерідко саме подібні звички і вкорочують людині віку.

Власне, священики розповідають, як потрібно робити, але ж не всі їх і слухають. Є такі, що можуть повчити ще й священиків.

– Можливо, необізнаність щодо обряду поховання для багатьох можна пояснити тим, що смерть часто буває несподіваною. Коли вона приходить, для рідних небіжчика це завжди шок, стресова ситуація. І в такому стані на людей звалюється купа клопотів: організація поховання, оформлення різних документів в офіційних установах, накриття того ж поминального обіду і таке інше.

– Так, це завжди велике горе. Тому краще, коли людина заздалегідь приготується до цього. Можу навести один приклад. Два роки тому до мене в церкву прийшла одна літня переяславка. Говорить: “Батюшка, я хотіла би вас запросити на похорон”. Запитую: “На коли? Ви хочете сьогодні?” “Ні. Я ще не знаю. То я для себе прийшла просити”. Я погодився, але спочатку мені було навіть трохи дивно. Та згодом подумав, наскільки ж це людина потурбувалася перш за все не про себе, а про своїх рідних, щоб їм було легше, коли вона помре. На окремому листочку вона написала все, що буде необхідно її рідним для її поховання. Записала адреси двох міських кафе із зазначенням їх телефонів, де можна організувати поминальні обіди, і навіть вказала приблизні ціни на страви та скільки знадобиться для такого обіду коштів; вказала, де знайти копачів, агенцію ритуальних послуг, директора кладовища, телефон батюшки. Також заздалегідь приготувала багато необхідних речей і зазначила, де що лежить у її квартирі.

Вона жила сама неподалік колишнього універмагу, із рідних у неї був лише племінник, який жив не у Переяславі і нічого тут не знав.

Після того її візиту не минуло ще й року як мені зателефонував той її племінник і запросив на поховання цієї бабусі. Потім сказав, що завдяки такому її приготуванню, на все витратив лише близько години. Бо знав, де взяти довідки, куди звернутися в тій чи іншій потребі.

1,650 total views, 2 views today

You can skip to the end and leave a response. Pinging is currently not allowed.

1 коментар до “Труна не поштова посилка, то для чого ж в ній і шампанське, і ключі від автомобіля”

  1. sergij коментує:

    Із всього викладеного робиться один висновк, що Ваш “батюшка” не зовсім обізнаний, оскільки робить висновки щодо “Нової пошти”. По-друге Похорон це обряд поховання померлого і він не має жодного значення у житті померлої людини, а має значення лише для тих, хто залишається жити. Але відноситися до померлого тіла не можна так, як заманеться, бо на це є постанова Господня.
    Отож, поки людина живе у тілі, воно є святість, воно є храм Божий, бо Ісус Христос проживає вньому. Не будівля церкви і все, що у ній є Божою святістю, а тіло людини є святістю, поки людина живе у ньому. На то є Божа заповідь у Новому Заповіті, дана нам через апостола Павла.
    По-третє в статті можна зробити висновк, що пан Дмитро є єпископом Переяславським, а не церква, яка названа на честь Святого Єфрема.

Залишити відповідь

Ви повинні увійти для комментування.


Дизайн: Lifestar