Дату і місце зустрічі змінити не можна. На Київщині збираються жителі затоплених сіл

Учасники зустрічі сфотографувались на згадку

Учасники зустрічі сфотографувались на згадку

Уже вдесяте прибули на свої традиційні зустрічі колишні козинчани та в’юнищани, які вони проводять в останню суботу липня в Циблях. Цього року вони теж зібралися в центрі села в обідню пору. Як завжди, козинчани розмістилися під солом’яним дахом біля магазину Миколаєнків. Їх було небагато, до двох десятків старожилів колишнього села Козинці. З Миколаївської області приїхали Огієнко Микола, Ольга та Володимир Громови, з Києва – Лапіка Олексій та Шевченко Олександр, з Обухова – Якименко Ніна, інші – з Переяслава та Цибель. Коли вже розмістилися за столами, хтось запропонував хвилиною мовчання пом’янути тих, хто уже ніколи не прийде на їхні зустрічі, поіменно перелічивши.

А далі пішли спогади, і вже ніяких сумних чи трагічних – усе щось веселе, смішне.

Микола Лесик:

– Красивіших дівчат, ніж на Хуторі, у селі не було, – називає їхні імена, зокрема, і присутніх на зустрічі, – як ішли з клубу додому, то слідом за ними і хлопці (тепер називає хлопців, ще й з деякими веселими подробицями). А, ще згадав. Зима, снігу багато, ну, думаю, шанс прогулять, не піду у школу, але дід Лапіка завів трактор і на сани збирав учнів по селу, щоб відвезти у школу. З армії вернувся – то куди? На Хутір, «дівчат ловить». Ех, молодість наша незабутня.

Згадали, як Іван Крячок (по-вуличному Берзон), добродушний, спокійний, лякав тещу та жінку: коли, бувало, вип’є чарку, то жінки починали його сварити, а він вносив сокиру у хату, сідав на порозі, і починав її точити, посміюючись при цьому.

У ті часи селяни збиралися до клубу дивитися кіно, пограти в доміно, шахи, а молодь – на танці. Козинчани ж ходили до клубу всією сім’єю, навіть з малими дітьми (якщо не було на кого залишати вдома малечу), і такого не було в жодному селі.

Пригадували морозні зими, коли пальці на ногах так замерзали, що аж біліли, а ще великі весняні паводкові води.

– Коли Дніпро розливався, від колгоспу виряджали спеціально човен, – пригадує Віра Савченко, – наша Люба та Ніна Якименко керували човном, разом з ними їздив Петро Коржик з гармонією, грав на ній, а Люба ще й у бубон вибивала, люди це чули і кому була потрібна допомога – перевезти щось від затопленої хати, то гукали перевізників. Цього року наші Циблі відзначають 50 років початку забудови нового села, але ми не забуваємо і своїх затоплених, є про наше село пісня, давайте гуртом її заспіваємо.

– Зелена долина, прозорі озерця,

І сосни стрімкі над горбом –

Таким залишилось у кожному серці 

Козинці, село над Дніпром, – затягнув пісню соліст Григорій Огієнко, і її дружно підхопили усі присутні.

Тут же Володимир Шевченко прочитав щемливий вірш «Село моє, мій батьківський поріг».

Перебиваючи один одного, розповідали різні сільські історії, особливо сміялися із одного товариського суду. У ті часи різні сільські пригоди: хуліганські вчинки, крадіжки, сусідські сварки і тому подібне – за заявами нерідко розглядав місцевий товариський суд і виносив рішення, на які винуватці не ображалися – краще вдома, аніж в районі «прославитися».

Так за багатим накритим столом у розмовах минав помаленьку час, і всі зійшлися в одному: як би там не складалось, зустрічі потрібно продовжувати, приходити на них з дітьми, внуками, прищеплювати їм пам’ять про минуле.

Ще довго лунали пісні і того часу, і сучасні. Домовилися – не варто зідзвонюватися, адже й так відомо, наступна зустріч – останньої суботи липня 2018 року.

***

Під сусіднім накриттям у холодку розмістилися в’юнищани. Їх 29 липня зібралося більше двох десятків. Відкриваючи зустріч, Борис Годун сказав:

– Насамперед давайте пом’янемо тих, хто не прийшов сьогодні на зустріч. А потім привітаймо Олю Кучеренко, Володю Семенчука, Анатолія Шпиталя – вони вперше завітали до нас. Давайте самі собі дамо слово: робити все, щоб з кожним роком кількість наших земляків на таких зустрічах збільшувалася.

Іван Тихонович Тютюнник порадів, що зустрічі тривають, що ще жива пам’ять про село. Пригадав діда Гриньку, через двір якого бігали купатися у Піщанку. Таке не забувається, адже ніби й не так давно було.

Микола Кулик із сміхом розповідає, як у баби Гулянши крали кавуни на городі:

– Баба ж стерегла баштан, сиділа на межі, а кавунів же хочеться… То ми придумали – взяли кочергу і нею викочували кавуни з городу до себе. Баба значно пізніше побачила, що поменшало кавунів на городі, тільки подивувалася: «От шибеники, як же вони примудрилися кавуни вкрасти?»

Володя Семенчук пригадав не тільки В’юнище, своїх сусідів, а й те, як кожної весни Дніпро розливав свої води, вони доходили до самого села, але село не затоплювалося, тільки луки покривалися буйним різнотрав’ям.

Присутні згадували свої вулиці, як називалися, де хто жив, як хазяйнували, як славився на всю округу їхній земляк пасічник Федір Буряк.

Оля Кучеренко із сміхом пригадала, показуючи на Анатолія Шпиталя:

– Це ж мій сусід, він, було, збирає грудки на городі і кидає на наш, а я збираю їх і кидаю йому назад. А він каже: «То ж в мене город так побільшає».

І тут хтось жартома зауважив:

– Олю, та то Толік закохався у тебе, і так виявляв свою любов, бо слів не знаходив.

Жартують, сміються, пригадують різні епізоди з життя села. Ось і Василь Вересоцький згадав:

– Коли появилася електрика у селі, то встановили на фермі, і я, хоч і малий, бігав туди дивитися. У Козинцях перший телевізор появився у Миколи Красовського, то до нього селяни вечорами сходилися, як на вечорниці.

Микола Чирков зазначив, що він уже шість років збирає матеріали та фотознімки про своє зникле село, щоб написати про нього книгу:

– Багато історичного матеріалу уже втрачено, бо ж тоді ніхто не записував спогади, тепер намагаюся зібрати те, хто що пам’ятає. При зустрічі зарубинчан спілкувався з їхньою поетесою Ольгою Дяченко, вона три роки навчалася у нашій школі, написала спогади, прислала. І вас прошу – хто що може пригадати, напишіть, усе увійде в книгу, нині мені допомагає її підготувати наш земляк, в’юнищанин, доктор історичних наук Борис Леонідович Дем’яненко.

Пам’ять стерти неможливо, я оце був біля козинчан, робив фото, так їхня землячка, нині переяславка Шевченко Віра сказала: «Я жила донедавна на вулиці Колгоспній, а тепер її перейменували на вулицю Козинську».

Дійсно, в Переяславі, щоб зберегти пам’ять про затоплені села, перейменували деякі вулиці, і тепер там є Козинська, В’юнищанська, Циблівська, Зарубинська, Андрушівська, Городищенська, Трахтемирівська, Підсінська, Монастирська, взагалі на честь усіх сіл, яких уже немає.

Галя Войцях:

– Є гарний вірш про наше село, я не весь знаю, але кінець його такий:

В’юнище колишнє тільки сниться,

Не забути нам його повік.

Приїжджайте Бойки, Кушніри, Куниці,

Будем зустрічаться кожен рік.

Тож давайте не забувати останню суботу липня й надалі збиратися на цьому ж місці.

***

Ще одна, не настільки численна, зустріч пройшла того ж дня, 29 липня, – зібралися однокласники В’юнищанської середньої школи, які її закінчили 59 років тому. Як і кожного року, приїхали з Криму Вадим Савенко, із Черкас – Ніна Шевченко. Прибули ті, що живуть у районі, і прийшли цибляни – загалом в живих залишилося семеро із 21-го.

Пом’янули тих, хто пішов за вічну межу (тільки за час від минулорічної зустрічі четверо), провідали Галину Братчик, яка за станом здоров’я не змогла прийти на зустріч. І поринули в спогади.

Іван Кривошей приніс багато світлин школи, учнів, села, пригадував і своїх вчителів, і учнів, і шкільне життя. Згадував, як хлопці для сміху прив’язували стрічки дівчат, що були у косах, до шкільних парт.

За накритим різними смаколиками та свіжими варениками столом непомітно збігло вісім годин, пора прощатися, бо Вадим ще запланував у цю поїздку провідати могили батьків, завітати до родичів, а Ніна передвечірньої пори швидко зібралася, бо в Черкасах на неї чекали гості. Та домовилися, як би там не було, наступного, 2018 року, обов’язково зустрітися, скільки б їх не було. Адже це буде ювілей – 60-річчя закінчення школи.

Софія Сорокова, с. Циблі

2,845 total views, 2 views today

You can skip to the end and leave a response. Pinging is currently not allowed.

Залишити відповідь

Ви повинні увійти для комментування.


Дизайн: Lifestar