А ви заздріть, дівчатка…

Містечкові історії

Містечкові історії

Щотижневі посиденьки Ольги та Марії завжди проходили у їхньої давньої подружки Валентини. У неї був свій будиночок, а біля нього квітник із альтанкою, де дівчатка (так себе називали гості) могли і почаювати, й поговорити про своє, жіноче. І хоча «дівчаткам» було вже далеко за тридцять й кожна мала сім’ю та чималенький життєвий досвід за плечима, але спілкувалися, немов були зовсім юними, називаючи одна одну ніжними іменами, пригадуючи перші побачення та жалкуючи за молодістю, яка так швидко минула.

Ольга цього разу принесла аж дві пляшки французького шампанського. Виставляючи дорогий напій на стіл, вигукнула:

– Навіть не уявляєте, скільки коштує ця випивка! Чоловік приберігав шампусик для якогось особливого свята. Брехав, що влаштує вечерю для двох. А вчора став ногою на мій ноутбук, роздавив ущент екран, штовхнув улюблену кицюню, а останньою краплею мого терпіння стало те, що прийшов із роботи у майці навиворіт. Мовляв, їздив увечері скупнутися, а як одягався, то поспішав… Одним словом, оприходуємо сьогодні усе до крапельки й помстимося чоловікам-ловеласам!

Марія додала:

– А мій оце здивував мене: дав кругленьку суму, щоб придбала якусь обновку, почав зустрічати із роботи, ходити зі мною на базар…

Ольга хмикнула у відповідь:

– Дав грошей, бо помітив, що увесь твій гардероб жалюгідний, а йому соромно, що поряд із ним іде жінка в стоптаних черевиках та платті двадцятирічної давності. А із роботи зустрічає, бо десь недалечко завелася «знайома». Моя тобі порада – переглянь телефон та записник свого коханого й відразу зрозумієш причину його несподіваної уважності.

Валентина лише посміхалася, накриваючи на стіл, мовчки слухала, як подруги, не соромлячись, розповідають одна одній найделікатніші подробиці свого сімейного життя. Здавалося, що обидві вже змагаються одна з одною, показуючи своїх чоловіків у найнепривабливішому світлі. Зрозумівши, що їхньому базіканню не буде ні кінця, ні краю, ляснула долонею по столу:

– Ви прийшли в гості, чи вирішили поплакатися, кому як живеться? Ви хоча б раз чули від мене, щоб я говорила щось погане про свого Миколу? А в мене теж були різні ситуації, інколи хотілося зібрати речі й піти геть, але потім набиралася терпіння – живемо, господарюємо. Пора вже зрозуміти, що у сімейному житті будні переважають свята!

Дівчатка кілька хвилин мовчали, а потім напали на Валю.

– Ти за Миколою, немов за кам’яною стіною, дім побудував, має прибутковий бізнес, возить машиною на роботу та з роботи, немов принцесу, кожного року відпочиваєш біля моря. А наші роботяги живуть від зарплати до зарплати й аж ніяк не рівня твоєму чоловіку.

Валентина промовчала, не звикла вступати у суперечку та й не хотіла перетворювати зустріч на лайку. Винесла свій фірменний пиріг, й дівчатка відразу змінили тему розмови.

Проводжаючи подруг, кожній кинула до торбини цукерок, по кілька куснів здоби та яблук із власного саду. Довго дивилася вслід Марії та Ользі.

«Десь під ранок прийде мій «коханий», розляжеться одягнений та взутий на дивані й буде вимагати кави у постіль. Потім почне казати мені, щоб покинула будинок та перейшла у стару дідову хату. Згодом телефонуватиме його коханка Лариса, шантажуватиме, що насправді вона дружина, а не я, бо незабаром народить від нього первістка. А вранці, не пізніше шостої, прийде свекруха й почне шастати по будинку й перевіряти, чи немає брудної білизни, чи наготувала сніданок, чи прибрано в кімнатах. Добре, що про це ніхто навіть не здогадується», – продовжувала подумки почату подругами розмову.

– Заздріть, дівчатка! – сказала вголос.

Людмила Левченко

You can skip to the end and leave a response. Pinging is currently not allowed.

Залишити відповідь

Ви повинні увійти для комментування.