Колишній пілот визначив, чому розбився літак польського президента

Знайомтесь: Пальчиков Олександр Павлович, 76 років, громадянин України, прописаний у Києві, але уже тривалий час проживає в Хоцьках. Пілот літака востаннє сидів за штурвалом у 1985 році. Народився в селі Глибоке Завьяловського району Алтайського краю. Батьки все життя пропрацювали в колгоспі. Після семи класів пішов і сам працювати в колгосп. Мріяв стати льотчиком.
Від матроса до курсанта льотного училища

Перебуваючи на пенсії колишній пілот змінив штурвал літака на кермо автомобіля

Перебуваючи на пенсії колишній пілот змінив штурвал літака на кермо автомобіля

– Пам’ятаю перший свій «політ» уві сні із ліжка на підлогу. Мама тоді пожартувала: «Мабуть, буде льотчиком». І як у воду дивилася, – так почав розповідь про себе Олександр Павлович.
Проте до польотів у небі хлопцеві довелось спочатку поплавати на Балтиці. У 1960 році Олександрові виповнилось 19 років, і його призвали до війська. Службу проходив на одному із крейсерів Балтійського флоту:
– Сталось так, що наш корабель потребував капітального ремонту, і його поставили в док у Калінінграді. А там при ремонтному заводі працювала вечірня школа, і я попросив командування, аби мене до неї направили. Ремонтувались ми півроку. Я за цей період зумів закінчити відразу три класи і отримав атестат зрілості.
У 1964 році, після військової служби, Олександр вступив у Бугурусланське льотне училище, яке закінчив із відзнакою. Його, як кращого льотчика, залишили в училищі працювати інструктором та без іспитів зарахували до Академії цивільної авіації. Але хлопцеві хотілось не лише навчатись, він марив небом, тож попросив перевести його на заочне відділення. Літати командиром літака розпочав на Півночі у полярній авіації. Робити це доводилось в складних умовах Заполяр’я на небезпечних трасах Магадана, Чукотки, Норільська. Не один рік разом із дружиною на «ІЛ-14» займався проводкою кораблів Північним шляхом, проводив розвідку крижаних полів косяків риби.
Сімейний екіпаж розпочав роботу у Заполяр’ї
Олександр Павлович одружився, коли працював інструктором в училищі. Разом із

Ось на такому літаку розпочинав літати сімейний екіпаж Пальчикових

Ось на такому літаку розпочинав літати сімейний екіпаж Пальчикових

ним льотної справи навчала курсантів дівчина Тамара, українка, родом із Донецька. Вона і припала йому до серця. У 1968 році вони побралися. Через рік народилась донька Ірина. Згодом разом поїхали на північ у Магаданський авіазагін.
Як справжня українка, дружина увесь час просила чоловіка переїхати в Україну. Що цікаво, і Олександр Павлович виводить свій родовід по мамі з України. І дуже пишається своїм прадідом Семеном Бабіним:
– Мій прадід був українським козаком. Жив у селі Берека Харківської губернії, у Першу світову, за переказами рідні, брав участь у Брусиловському прориві. Проте я маю певні сумніви щодо цього. Адже дід був простим козаком, а як відомо з історії, у прориві брав участь лише офіцерський склад російської армії.
Чоловік погодився на переїзд лише у 1978 році. Про їхній сімейний екіпаж – чоловік – командир літака, дружина – другий пілот, – довідався начальник Бориспільського авіазагону Іван Хотинський. І запросив їх до Борисполя на літак «Ту-134». Але, щоб пересісти на цей літак, подружжю довелось пройти перенавчання в Ульяновську. Поки проходили перенавчання, змінився командир авіазагону, якому сімейний екіпаж був не потрібний. І стали літати вони нарізно. Згодом Тамару Іванівну перевели з міжнародних авіаліній на внутрішні, а потім і повністю «списали» за станом здоров’я.
Приписки були не лише на заводах, а й в авіації
СРСР наприкінці 70-х – початку 80-х років був славен численними приписками. Їх робили у всіх сферах діяльності. Зробив чи не зробив, а показник має бути в нормі. Почались приписки і в авіації. За словами Олександра Павловича, він увесь час боровся з ними. Його екіпаж завжди показував реальні дані, чим занижував показники авіазагону. Цим викликав незадоволення як керівництва, так і інших екіпажів, бо преміальних отримували значно менше ніж могли б:
– «Ви зрозумійте, добром це не закінчиться, – пробував переконати колег. – Не можна зменшувати фактичний час польоту». Наприклад: оформлюючи результати роботи на «Ту-134» на маршруті Бориспіль – Уфа, замість фактичного часу польоту 2 години 35 хвилин штурман записував у польотному завданні 2 години 25 хвилин. Такі цифри, так би мовити, підвищували продуктивність польоту.
Олександр Павлович зауважував колегам, що настане час і відповідно до сфальсифікованих записів будуть заправляти літаки, не доливаючи на «зекономлені» хвилини керосин у бак. Навіщо «катати» в повітрі зайве пальне, якщо в польоті перебуваєш менший час? Згодом так і сталось. Проаналізувавши показники із приписками за два роки керівництво авіазагону стало замовляти пального на 20 тисяч тонн менше. Почались перевитрати пального та нові конфлікти із керівництвом.
Хоцьки сподобались через велику кількість опеньків
Під час нашої розмови у небі саме пролітав літак, і потрібно було бачити, яким сумним поглядом провів його Олександр Пальчиков.
– Хочу в небо, літати, – сказав чоловік і відвів погляд. Аби якось заспокоїти колишнього пілота, цікавлюсь, як він опинився в Хоцьках.
– У 1983 році друзі привезли нас із Тамарою сюди по гриби. Ох, які тут ростуть опеньки! Дружина відразу запропонувала купити в селі якусь хатинку, і переїхати сюди жити. Тодішній голова колгоспу Григорій Микитович Качкалда підтримав прагнення дружини поселитись в селі, і колгосп нам продав будиночок неподалік лікарні. Коли дружина вийшла не пенсію, то відразу переїхала в Хоцьки. Згодом, залишивши квартиру в Києві, тут оселився і я. Дружина у 2012 році померла, тож доживаю віку сам. Донька разом із онукою Софійкою приїздить мене провідати, але через роботу не може довго затримуватись.
На прощання чоловік мені розповів, що на прохання друзів йому привезли копії записів самописців польського літака, який розбився під Смоленськом із президентом Польщі Л. Качинським на борту:
– Росіяни стверджують, що то була помилка екіпажу. Як на мене, коли я ознайомився із розшифровкою бортових самописців, льотчики робили усе правильно, просто літак несподівано сам перейшов у плоский штопор. Пілоти пробували його «вивести», але не вистачило висоти… До речі, для «Ту-154» це звична справа – «звалюватися» у цей плоский штопор. Причому, літак на якусь мить стає повністю некерованим для пілотів. І потрібно мати не лише запас висоти, а і досвід пілотів. Плоский штопор – це коли двигунам для нормальної роботи не вистачає повітря, втрачається їх тяга, починається так званий «помпаж». Я свого часу пропонував встановити на рульовій колонці штовхач, аби автоматично у випадку плоского штопора відразу перевести літак у вертикальне положення і цим самим двигунам при швидкому вертикальному падінні дати більше повітря. А потім, увімкнувши злітний режим двигунів, спробувати вивести літак із вертикального штопора і продовжити політ. Не знаю чому, але поки що мою ідею ніхто не підтримав.
Володимир Набок

You can skip to the end and leave a response. Pinging is currently not allowed.

Залишити відповідь

Ви повинні увійти для комментування.


Дизайн: Lifestar