Володимир Кальненко: «А як душа боліла за Україною, брав квиток і їхав до Переяслава»

Володимир Кальненко з бандурою роботи О. Корнієвського

Володимир Кальненко з бандурою роботи О. Корнієвського

Енергійний, талановитий, незалежний, неординарний і навіть епатажний. Це далеко не всі характеристики, яких заслуговує 74-річний київський художник Володимир Кальненко, з ким мав удачу познайомитися минулої суботи в переяславському музеї кобзарства, куди він приїхав, щоб вирішити деякі питання щодо організації майбутньої виставки своїх картин. Завідувачка музею Світлана Тетеря представляє мені гостя, і ми разом розпитуємо митця:

– А де ви народилися, Володимире Івановичу?

– У млині. Моя мама, коли наблизився час народжувати, пішла з Василькова до Старих Безрадичів. В одній руці – швейна машинка “Зінгер”, в іншій – клунок з речами. Це був січень 44-го. Зима була сніжна. Дійшла якось до водяного млина, упросила мельника пустити її на ніч. І впала на порозі. Там і розродилася. Це відбулося, треба ж так статися, 21 числа, в день смерті Леніна. Я потім не раз у школі про це жалкував: всім дітям на день народження цукерки давали, а мені ніколи – не до мене було, бо в цей день – траур по всій країні.

– Де вчилися на художника?

– Після війни жилося дуже важко. Мій батько вичитав у газеті, що республіканська художня середня школа набирає учнів після четвертого класу, в ній платять стипендію (потім її я віддавав батькам, щоб будувалися), ще й двічі годують. А я любив малювати – то вугіллям на клуні, то олівцями. Щоб скласти іспити, цього було замало. Тож батько звозив мене на уроки до народного майстра Семена Немилостивого (а, прізвище яке, козацьке!). А вже у Києві зі мною позаймався мій двоюрідний дядько Василь Голота, художник-кераміст. Я ж поняття не мав про елементарні речі – тінь, пропорції. А конкуренцію треба було витримати неабияку, адже лише я був простим сільським хлопцем, всі інші – діти відомих художників, народних карпатських майстрів, інших знаних діячів мистецтв. Поклали нам буряк, гарбуз, ще там щось – натюрморт. Ну таке мені давно відоме, я зобразив без проблем. А згодом нове випробування – композиція. Всі малюють, я сиджу – не знаю, що воно таке. Викладачка питає мене, чому сиджу. Кажу, не знаю такого слова. “Ну нарисуй там сказку или, например, то, что ты видел”. – “А ви знаєте, тітко, що таке контрактація? А це в нас так називалося, коли ми хліб до города возили. “Ну рисуй свою контрактацию”. Ось я і намалював небо, скирти. Сподобалася ця моя акварель комісії, прийняли мене. У якийсь рік я втік з інтернату до Ленінграду – начитався книг романтичних. Ходив в Ермітаж, Руський музей, дивувався білим ночам. Мене мали б виключити з інтернату, та врятувала викладачка, її прізвище Ренская, колишня петербурзька курсистка. Вона прочитала мого листа до неї, коли я прибіг з Ермітажу, куди потрапив уже перед закриттям. Я писав: “Я кричал людям, которые равнодушно проходили по залу: “Остановитесь, куда вы идете мимо Рембрандта?”. Комісія мене пробачила після таких слів.

– А потім знову був Ленінград?

– Так, і не раз. Після художньої школи навчався в Інституті живопису, скульптури та архітектури імені Рєпіна (Академії художеств, де колись навчався Т. Шевченко). У той період мені дуже близький був Гоголь: так само страждав у Петербурзі, поневірявся. До диплому я готував саме картину “Гоголь”, сприймаючи, осмислюючи його українцем на чужині. І хоча це був “лєнінський” 1970 рік, робота “не по темі” заслужила високої оцінки атестаційної комісії. Втім, незабаром картина, що експонувалась на всесоюзній виставці дипломних робіт, якось “містично”, зовсім по-гоголівськи зникла.

Загадкова літера «Д» на інструменті

Загадкова літера «Д» на інструменті

– У вас, кажуть, особливе ставлення до Шевченка?

– Так, любов до Шевченкового слова мені вклала моя бабуся Катря ще в дитинстві. Можу годинами його читати напам’ять. Так склалося, що у 1976-86 роках я знову жив у Ленінграді, викладав у Мухінському художньому училищі. Я й там жив українським світом. Влаштовував щотижневі зібрання українців – так звані “четверги в майстерні”, проводив разом з іншими земляками, що не забули свого українського коріння, щорічні Шевченківські вечори у Ленінграді, збираючи до меморіальної кімнати-музею Т. Шевченка в Академії мистецтв українську громаду з усього Союзу. З 64-го року не сплю у ніч смерті Кобзаря, так і пішли відтоді в народ “Тарасові ночі” з 9 на 10 березня: читали Шевченкову поезію, слухали кобзарів. Вважаю, не мають українці спати в цю ніч, бо просплять…

А коли брала туга за рідним краєм, забирався наверх Ісакієвського собору і намагався звідти послати йому вісточку про його сина заблукалого. Але інколи ностальгія була такою сильною, що порятунком міг бути тільки візит на батьківщину. Все кидав, брав авіаквиток і летів додому. Обов’язково це мали бути шевченківські місця: Канів чи ось Переяслав. Побути в Україні мав хоча б добу.

– В один з таких приїздів і сталася та дивна історія з бандурою Корнієвського?

– Так, це було, здається, в сімдесятих роках. Я приїхав в Переяслав і твердо вирішив купити бандуру. Де, як – про це не думав. На вулиці спитав у чоловіка: “Де у вашому місті можна купити бандуру?” І що ж, він каже: “Я можу продати, але вона побита, її треба буде відремонтувати”. Виявилося, що цей інструмент дуже довго, може, й років двадцять, значився в міліції у якійсь справі як “вещдок”, і коли вона переїжджала на інше місце, виявився зовсім непотрібним. Цьому чоловікові її хтось з міліцейських начальників і віддав, мовляв, бери, діти будуть гратися. Я вже не пам’ятаю, скільки за неї заплатив, мабуть, рублів 40, не більше. У Ленінграді мені порадили, що відремонтувати її зможе лише колишній реставратор Ермітажу. Знайшов його адресу. Він взявся за однієї умови: візьме не грошима, а спиртом. То я потім по всіх аптеках ходив 20-грамові пляшечки скуповувати. Згодом і виявилося, що бандура ця – роботи Олександра Корнієвського. От і виникає три запитання: де взялася в Переяславі його робота, якщо він тут ніколи не був? Чому бандура опинилася в міліції? Що це за літера “Д” на корпусі інструмента? Є над чим попрацювати дослідникам. Мені, на жаль, немає коли цим займатися. Потрібно творити – малювати, поки Господь дає на те сили.

Валерій Шкребтієнко

Фото автора

 

Володимир Кальненко народився в с. Кожухівка Васильківського району. У 1971 р. закінчив Інститут живопису, скульптури і архітектури в Ленінграді. З 1976 р. викладав живопис у знаменитому Мухінському училищі.

У 1986 р., після Чорнобилю, повернувся в Україну, викладає в Малій академії народних мистецтв ім. П. Чубинського (Бориспільщина), Київському міському педагогічному університеті.

В травні 1991 року Володимир Кальненко долучається до походу-реквієму “Останнім шляхом Кобзаря”, в якому пронесе посмертну маску Тараса Шевченка від Петербурга до Канева.

Художник, графік і кераміст. Його стиль мистецтвознавці характеризують як неофольклор з елементами символізму. Роботи зберігаються в музеях та персональних колекціях в Україні, Росії, США, Канаді. У музеї кобзарства НІЕЗ “Переяслав” експонується його портрет кобзаря Євгена Адамцевича. Інші три портрети – Олексія Чуприни, Олексія Коваля, Георгія Ткаченка – зберігаються у фондовому зібранні заповідника. Передав у 1990-х роках до музею і бандуру роботи Олександра Корнієвського (1889-1988), видатного бандуриста, майстра музичних інструментів (переважно бандур).

270 total views, 4 views today

You can skip to the end and leave a response. Pinging is currently not allowed.

Залишити відповідь

Ви повинні увійти для комментування.


Дизайн: Lifestar