Іван Миколайчук мріяв розбагатіти й накрити столи від Чорториї до Чернівців

На початку жовтня двадцять представників мас-медіа з різних регіонів нашої країни подорожували Чернівецькою областю в рамках проекту «Україна очима редактора», організованого Українським журналістським фондом. Дивовижні краєвиди, музеї, історичні пам’ятки й духовні святині, комплекси відпочинку – ці та інші принади регіону побачили журналісти за три дні.

Вознесенська церква – найдавніший храм області

Отець Роман показує зображення пана Вітольда, знайдене у храмі

Прес-тур розпочався із відвідання селища Лужани Кіцманського району, де розташована найдавніша святиня Буковини – Вознесенська церква. Вона діюча і належить УПЦ Київського патріархату. Зовні це непримітна сіра споруда хатнього типу. Проте всередині церкви збереглися унікальні фрески. Давній храм таїть багато загадок. Одна з них – про точну дату його побудови.

Офіційною датою побудови церкви вважають 1455 рік, – каже настоятель храму отець Роман Палійчук, до слова, чудовий екскурсовод і співрозмовник. – Підставою для цього є збережена в Чернівецькому архіві купча грамота (1421 року), де записано, що литовський боярин Вітольд купив у місцевого поміщика село Лужани. У самій же церкві є портрет-фреска Вітольда, – веде до стіни, де зображений лицар на білому коні, – і древній напис, де зазначено, що він є ктитором (засновником) цього храму. Вчені приблизно порахували роки, які пішли на будівництво, і вивели дату його відкриття.

За словами отця Романа, з 1999 по 2008 роки в церкві проводилися реставраційні роботи, і фахівці знайшли під шаром штукатурки унікальні фрески, виконані у візантійському стилі, характерного для іконопису Київської Русі. Таких більше немає на Західній Україні. Під час робіт відкрилася і невелика ніша, а в ній – намальована ікона. Вона інша, простіша, ніж раніше знайдені фрески, а отже, древніша. Реставратори припустили, що храм могли збудувати в 12 столітті.

Вознесенська церква

Радіовуглецевий аналіз показав, що штукатурка з фрески Вітольда має інший склад і молодша за штукатурку в інших місцях храму. Тобто Вітольд міг отримати право ктиторства разом із купівлею села. Або добудувати якусь частину храму і таким чином вважатися його фундатором, – каже отець Роман.

Обласна рада виділила 100 тисяч гривень на археологічні розкопки на подвір’ї церкви. Було знайдене чотиришарове кладовище, монети різновікових епох, навіть золоті прикраси. Знахідки зберігаються в Чернівецькому музеї.

Якось я мав нагоду поспілкуватися зі старожилами села. Вони розповіли легенду, що на території храму є криниця, де захований церковний посуд. Навіть вказали місце. Я чекав нагоди цю легенду або спростувати, або підтвердити, – каже настоятель. – Вказав це місце археологам. Розкопавши його, вони знайшли древню піч та речі людей, які датуються ІІ-V століттям нашої ери. Тобто поселення тут було значно раніше. Але закінчилися гроші, і розкопки припинилися.

“На гостини до Івана”

Буковина багата на талановитих людей. У селі Чортория Кіцманського району народився актор, сценарист і режисер Іван Миколайчук. Він був кінозіркою 1960-1970-х років. У той час жоден українським фільм не обходився без нього. Найвідоміші: “Тіні забутих предків”, “Сон”, “Білий птах з чорною ознакою”, “Захар Беркут”, “Пропала грамота”, “Вавілон XX”. «Я не знаю більшого національного генія. До нього це був Довженко», – казав про Миколайчука Сергій Параджанов, режисер фільму “Тіні забутих предків”.  Між іншим, ця стрічка увійшла в історію світового кіно як рекордсмен за кількістю нагород на кінофестивалях.

У Чорториї діє музей-садиба Івана Миколайчука

У Чорториї діє музей-садиба Івана Миколайчука. Туди відправляється наша група. Дорогою Петро Кобевко, редактор чернівецької газети “Час”, розповідає цікаві факти.

У рік смерті актора на чорторийському озері вперше оселилися лебеді. З кожним роком птахів стає більше. Востаннє їх нарахували 57. Вода в озері не замерзає, бо з дна б’ють гарячі джерела, то лебеді навіть зимують тут, – зазначає. – Миколайчук мріяв, що колись розбагатіє і зможе накрити столи від свого села до Чернівців. Хотів заставити їх наїдками й напоями, щоб люди могли їсти досхочу. Щороку на день народження актора (15 червня) в Чорториї відбувається фестиваль “На гостини до Івана”. Жителі села зустрічають гостей накритими вздовж дороги столами.

Був шостою дитиною із дванадцяти

У селі піднімаємося на пагорб й бачимо традиційну дерев’яну хатину з парканом. Це реконструкція помешкання родини Миколайчуків, виконана у 1991 році. На подвір’ї є ще одна хата, сучасніша, яку за життя побудував Іван Миколайчук. Сподівався у ній жити як на дачі. Але не встиг. Помер у віці 47 років від раку. Зараз там мешкає його менший брат Юрій. Щойно ми ступили на подвір’я, він сів на мопед і поїхав геть. Худорлявий, має довге сиве волосся й вуса. Він грав у фільмі “Білий птах з чорною ознакою”. Кажуть, міг би стати гарним актором. Але не захотів.

У селі також живе старша сестра Івана Миколайчука – 86-річна Фрозина Василівна. Її син Михайло Грицюк (62 роки) нині опікується музеєм.

Михайло Грицюк знає багато цікавого про свого дядька Івана Миколайчука

У хатині Миколайчуків було дві кімнати й сіни. У одній, більшій, є велика піч, лавки, на стінах повно фотографій: особисті знімки актора й кадри з фільмів. Тут зберігається Іванів капелюх та валіза, з якою їздив до Чернівців на навчання.

Іван народився 15 червня 1941 року, – починає розповідь Михайло Грицюк. – Тато хотів назвати його Хризант або Фрізант, по-сільському. Але народився на Івана, то мусили назвати так. Був шостою дитиною у сім’ї і першою, яка народилася в лікарні, бо до цього, за Румунії, жінки народжували вдома. 23 червня тато позичив у сусіда запряжену кобилою фіру і поїхав у Вашківці, щоб забрати маму Катерину з дитям. А 22 червня вже почалися перші бомбардування. Тож вони добиралися очеретом попри Черемош. Іван святкував цю дату як другий день народження і перший тост жартома підіймав “за Левіцьку кобилу, що живого довезла додому”. Всіх дітей у родині було 12. Мене питають: “А де містилися?”. То чекайте, ще баба була, яка задуху мала, – сміється. – Хоча велика сім’я, але жили пристойно. Іванів дід за Австрії, а потім і тато за Румунії працювали на штриці (залізницяавт.). На державних роботах тоді отримували гарні гроші.

Іван заробив гроші за “Ще не вмерла Україна…”

Це була національно свідома родина, де щиро вірили в Бога, дотримувалися народних звичаїв. Малий Іван знав багато стрілецьких, патріотичних пісень. Але тато  наказував, щоб  не співав перед чужими людьми, бо за таке могли забрати до Сибіру.

У музеї багато фото: особисті знімки актора й кадри з фільмів

У голодному 1947 році заміж йшла старша сестра Івана – Фрозина, моя мати. Прийшли з церкви, гості поїли (на пироги знайшли трохи борошна), а тато каже до Івана: «Ану заспівай про Шевченка». Той заспівав, одну, другу, і гості почали витягувати з кишень копійки. А як заспівав «Ще не вмерла Україна…», людей так за душу взяло, що й рублів не шкодували. Коли тато порахував гроші, то Івану скинули більше,  ніж молодим на весілля, – сміється пан Михайло.

Коли батько дізнався, що Іван вчиться в Чернівцях на актора, взявся за голову. Вважав, що син обрав несерйозну професію, бо артист – то клоун. А коли вже хворому татові (мав рак) показали газету, де було написано, що Івана затвердили на головну роль у фільмі «Тіні забутих предків», сказав: «Сину, то ти – велика людина, якщо про тебе написали в газеті».

Миколайчук ніколи не стидився того, що він із села

Михайло Грицюк каже, що в 1976 році жив у київській квартирі Івана Миколайчука на Березняках. Тоді саме вступив на підготовче відділення столичного вишу. Хоча молодший за дядька на 15 років, був з ним на “ти”, бо той так хотів.

Іван любив мене, бо інші діти не хотіли вчитися, а я вчився. І ми могли знайти спільну мову, – розповідає Михайло Грицюк. – Нікому не допомагав поступати. Казав: “Я можу тебе і в академію записати, але ж свого розуму не дам. Краще штани тобі куплю чи їжу. І то небагато, бо ситий студент не хоче вчитися”.

Мені подобалося, що Іван завжди залишався простим, ніколи не стидився того, що він із села. Він не йшов на компроміс із совістю. Казав: “Можна поступитися в побутових речах. Але в питаннях совісті – ні! Бо підеш на копійку, а виросте на рубля”.

Якось до Івана підійшов перший секретар Чернівецького обкому компартії і запропонував йому користуватися державним автомобілем. Іван каже: “Дякую , але зрозумійте: ви влада, а я актор. Якщо я з вами, то це мені треба оди вам писати. А я цього не хочу. І коли я буду їздити у вашій машині, мені потім буде незручно вас критикувати”.

Михайло Грицюк згадує про дружбу Миколайчука з відомим актором і режисером Леонідом Биковим.

У 1972 році Івана звинуватили в націоналізмі й фактично перестали знімати,  не давати працювати і як режисеру. Він отримував 80 рублів, жили  з Марічкою (дружина актораавт.) дуже скромно. Леонід Биков знав, що допомоги грішми Іван не візьме. А він рибалка був, у Києві на Русанівці жив. Якось приносить таз риби: “Марічко, такий кльов пішов”. Ввечері Марія жарить рибу, ми сидимо з Іваном, а він каже. “Ти подивися на цього Льоню! Якби сам наловив риби, то на ній знак від крючка був. А видно ж, що пішов і купив на базарі”.

У Миколайчуків певний час жила племінниця Івана Олеся, донька його сестри. Мала була, два рочки. Коли приходив Леонід Биков, казала йому: “Льоня, давай будемо перекіцкаться”. А це діалектне «перекидатися». І він дуже сміявся, не міг вимовити цього слова.

Іван і Марічка Миколайчуки не мали власних дітей, але їх всі вважали гарною парою. Марія Миколайчук відома як учасниця вокального тріо “Золоті ключі” (з Ніною Матвієнко і Валентиною Ковальською). Нині мешкає у Києві.

Юлія Строчинська

Фото автора

You can skip to the end and leave a response. Pinging is currently not allowed.

Залишити відповідь

Ви повинні увійти для комментування.


Дизайн: Lifestar