Студенти та викладачі відвідали Національний музей “Меморіал жертв Голодомору” в Києві

Ні війни, голод, ні розрухи не скорили народ наш сильнодухий.

Візьму свічку я тихо в руки і помолюсь за відчайдухих.

 Іноді запитуєш себе: чому скільки страждань випадає на долю українського народу, – богобоязного й миролюбного землероба, який відчайдушно виборює свою свободу і право на гідне життя ???

З особливим душевним трепетом ми поринуле у моторошне минуле українського народу. Всім до болю знайома ще з шкільних парт трагічна історія геноциду української нації в 1932-33 роках, вкотре змусила нас замислитися над одвічними цінностями: хліб, свобода, віра, мир, любов, надія … втрата яких спустошує не тільки душу, але може й знищити цілий народ .

23 жовтня 2017 року студенти і викладачі факультету педагогіки та психології вшанували пам’ять мільйонів українців, відвідавши Національний музей «Меморіал жертв Голодомору» в Києві .

Ми ознайомилися з реєстром жертв Голодомору по кожній області, району та селу –  багатотомні Книги памяті Голодомору. Кожен із нас захотів знайти своїх пращурів, з тремором гортаючи сторінки, яких тільки прізвищ ми знаходили, – це свідчить про те, що прародичі з кожної родини постраждали.

І в страшному сні нам не привидиться: люди перетирали бур’ян на потерть, пекли лепешики, які дарували ще один день життя дітям, які скоріш за всіх пухли й гинули від голоду. То щоб полишити людей будь-якої надії на порятунок, у них відбирали все – жорна, сита, засоби праці та приладдя, які могли б хоч якось допомогти у пошуці їжі.

Кульмінацією екскурсії був перегляд документального кінофільму «Окрадена земля» канадського режисера українського походження. Фільм сприяв ще глибшому розумінню, що дійсно, голод страшніше за війну. Моторошна передісторія геноциду, яка впроваджувалася комуністичною ідеологією, не залишила байдужим жодного з нас. Сподіваюся, молодь винесла урок: що іноді красномовні лозунги, обнадійливі обіцянки, на фоні дитячих посмішок, за собою приховують нелюдські вчинки і ненависть до простого робочого народу, що нажаль, культивується і в реаліях сьогодення.

Перегляд кінофільму породив у душі журбу й скорботу за свій народ. Опинившись на вулиці (що є задумом екскурсовода), ми споглядали на благоустрійний, заможний Київ і на контрасті відчуттів переоцінили могутню силу миру і демократії (відносного), а головне, можливості заробити на шматок хліба та поділитися з іншим.

От чому наш народ так ревно ставиться до кожного кусня землі, завжди дбає про запаси харчів та, водночас, хлібосольний, гостинний, голодним нікого не випроводить із власної оселі, бо, головне, нагодувати іншого, покласти гостинчика у торбу. А для своїх бабусь ми завжди худі й змарнілі і у них є колосальне бажання нас нагодувати, що ми, як фахівці, вбачаємо в цьому етнопсихологічний мотив таких дій.

Світлана Герасіна, кандидат психологічних наук, доцент кафедри психології

You can skip to the end and leave a response. Pinging is currently not allowed.

Залишити відповідь

Ви повинні увійти для комментування.