Лідія Ковальчук: “Маю бути в формі, адже ж обіцяла зібрати своїх рідних на 90-річчя”

Лідія Ковальчук (посередині) завжди рада візитам своїх колишніх учениць Олени Барабаш та Катерини Запорожець

У суботу, 11 листопада, Ковальчук Лідії Федорівні із Переяславського *Переяслав-Хмельницький район Київська область) виповниться 90 років. Понад сорок років свого життя вона присвятила педагогічній діяльності. Нагороджена медалею “Ветеран праці”, нагрудними значками “Відмінник народної освіти” та “Переможець соціалістичного змагання”, а також грамотами Міністерства освіти України та Київського обласного відділу народної освіти.

Про це “Віснику” повідомили її колишні учениці, нині вчителі 56-річна Олена Барабаш та 69-річна Катерина Запорожець, і журналіст “Вісника” вирушив у дорогу.

“Ніхто із жінок Переяславського не одягався краще “

Лідія Ковальчук

Їдучи на зустріч з довгожителькою, я уявляла собі цю жінку кволою та немічною. Натомість переді мною постала миловидна і дуже жвава, як на свій вік, жінка інтелігентної зовнішності. Усміхнена Лідія Ковальчук із рум’янцем на щоках, чорнявими бровами та акуратно пофарбованим і укладеним у зачіску волоссям люб’язно запрошує до вітальні своєї ошатної трикімнатної квартири. Тут за довгим столом вже сидять і розглядають фотографії вчитель історії  Олена Барабаш та вчитель початкових класів Катерина Запорожець.

–  Лідія Федорівна – педагог за покликом душі, вчитель з пробивним характером і доброю душею. За успіхи у професійній діяльності її портрет багато років не сходив з дошки пошани в районному будинку освіти. А нині він он стоїть на тумбочці, – Олена Барабаш показує на фото в рамці.

– А ще Лідія Федорівна – людина, до якої можна звернутися за будь-якою порадою. Вона цікавий співрозмовник, – зазначає й собі Катерина Запорожець. – Коли я була її ученицею, мене дуже вражало, як попри тяжкі часи вона красиво, зі смаком одягалася. Було, як вона жила у квартирі багатоповерхівки за кілька метрів від школи, то після кожного походу додому на великій перерві хоча намисто чи взуття, а обов’язково на собі щось поміняє. Ото така була модниця. Тоді ніхто із жінок нашого села не одягався краще аніж Лідія Федорівна. Та я й зараз на неї рівняюся: на роботу ходжу у класичному одязі та взутті з невеличкими підборами.

Лідія Ковальчук народилася і виросла в селі Лісняки, що на Яготинщині. До Другої світової війни встигла закінчити 6 класів.

– Звістку про війну я почула на полі, де разом з іншими учнями виривала осот з посівів пшениці, – згадує Лідія Ковальчук. – Пам’ятаю, як у приміщенні нашої школи обладнали госпіталь. Майже півтори тисячі поранених були розміщені в класах, коридорах та в найближчих хатах. Я зі своїми ровесницями допомагала на кухні та розносила їжу бійцям. На жаль, багато з них від отриманих бойових ран помирало. Їх усіх хоронили на місцевому кладовищі, а я з подругами бігала туди, переписувала адреси захоронених, а вже після звільнення від фашистської окупації сумні звістки розсилала їхнім родичам.

Неписемних людей вчила грамоти вечорами

У 1944 році Лідія Федорівна закінчила сім класів і вступила до Київського педагогічного училища. Здобувши відповідну освіту, вона була направлена на роботу в село Широке на Закарпатті. По сумісництву з педагогічною діяльністю працювала завідувачкою сільського клубу. Організовувала і брала участь у художній самодіяльності. Була лектором, агітатором. Брала участь у створенні місцевого колгоспу.

– У тому селі було дуже багато неписемних людей старшого віку, – згадує  й таке господиня дому. – Тож вечорами я вчила їх грамоти, а вони мені зізнавалися: “Нам легше дрова рубати, аніж літери писати”. – “Та хоча б прізвище своє навчіться писати”, – просила я їх.

Загалом три роки, які я провела в цьому карпатському селі, залишилися дорогими мені на все життя. Я так полюбила тих простих людей, що у 1975 році, коли відпочивала в одному із санаторіїв у Закарпатті, поїхала в Широке і зустрілася там зі своїми колишніми колегами. А також завітала до квартири, в якій жила. На жаль, побачитися з її господарями не вдалося – вони померли. А ось із їхньою донькою й досі підтримую гарні стосунки. Надія Фурик вийшла заміж за хлопця із Березані і зараз зі своєю сім’єю проживає у Києві. Вона обіцяла приїхати до мене на ювілей. Я дуже її чекаю.

До рідного Яготина Лідія Ковальчук повернулася у 1950 році і стала працювати у школі вчителем фізики та математики. А як заочно закінчила Київський учительський інститут, стала завучем. Ну а після того, як у 1961 році закінчила Житомирський державний педагогічний інститут, вона влаштувалася вчителем російської мови і літератури в Переяславську восьмирічку. Згодом тут їй запропонували посаду заступника директора школи, а ще згодом – директора.

– Пам’ятаю, коли очолювала колектив Переяславської школи, у наше село приїхав молодий енергійний вчитель – Леонід Вакулович, – веде далі Лідія Федорівна. –  Він допомагав мені в усьому, що було мені не під силу. Ніколи не забуду, як із Леонідом Васильовичем їздила на Пирятинську меблеву фабрику по новенькі шафи у шкільні кабінети, а до Києва – по списані парти, які ми випросили в директора школи №173 Надії Онацької, з якою я працювала в Яготинській школі, та по столярний і металообробний станки для занять трудового навчання, які також списані нам виділили в ПТУ як підшефній школі. Ці верстати ми встановили в майстерні, яку гуртом із вчителями, школярами та їхніми батьками щойно збудували на території школи. Гарними словами хочу згадати і вчителя трудового навчання Івана Щербака, який навіть після уроків залюбки навчав хлопців працювати на тих станках, бо їм було це дуже цікаво.

Своїми силами ми збудували й шкільну їдальню. А ще Переяславська школа була першою із сільських шкіл нашого району, яка перейшла на кабінетну систему навчання. Особливо були добре оснащені кабінети математики та фізики. Мені й досі приємно згадувати, як мій рідний педагогічний колектив постійно відзначали як один з найкращих в районі. Преміальні кошти, які частенько нам вручали на педагогічних конференціях, ми зазвичай витрачали на поїздки до столичних театрів. А загалом я дуже багато подорожувала Україною. І не лише з колективом, а й зі своїм чоловіком та дітьми.

 “Хто не зайде голосувати, ні на кому очі зупинити…”

Так сталося, що Лідія Ковальчук поховала свого чоловіка вже 30 років тому. Із Григорієм Григоровичем вона народила і виховала двох діток. Нині син Сергій зі своєю сім’єю живе в Яготині, а донька Тетяна, яка також має сім’ю, – у Києві. Наразі Лідія Федорівна радіє успіхам своїх онуків Євгена, Дарини, Юлії та Євгенії, тішиться правнуками Любов’ю, Венерою та Вірою і з нетерпінням чекає на побачення із правнучкою Валерією, яка народилася близько місяця тому.

– Дуже шкода, що мій Григорій Григорович так рано пішов від нас, – сумно каже Лідія Федорівна. – Так, я гарно пам’ятаю наше перше знайомство. Це трапилося під час виборів 13 березня 1954 року, коли я була у виборчій комісії. Було, хто не прийде голосувати, ні на кому очі зупинити, аж поки до приміщення не зайшло двоє красивих парубків у формі залізничників. То був мій Григорій і його товариш. Згодом голова лічильної комісії й каже мені “Ой, Лідо, скоро ми будемо на свадьбі у тебе гуляти”. – “Чого це?” – питаю її. – “Ти дуже сподобалася нашому новому черговому залізничної станції”, – відказала вона. Давай я гадати, котрому з них, і не вгадаю. Так зі своєю подругою пішла я на станцію мовби зустрічати поїзди, а самій хотілося краще розгледіти тих хлопців. Аж ось Григорій наважився підійти до нас. Познайомившись, він запросив мене у кіно. Як зараз пам’ятаю, тоді показували художній фільм “Сільвія”. А через три місяці після цього ми одружилися. Тоді мені було 26 років, і я працювала вчителькою у Яготинській восьмирічці. Я дуже дякую долі, що звела мене з гарним, добрим і порядним чоловіком, від якого я народила таких хороших дітей.

Три роки тому Лідія Ковальчук ненароком впала у своїй квартирі і сильно травмувала ногу. Тож тепер ходить із ціпком.

– А ще понад два роки тому Лідія Федорівна перенесла інсульт, а згодом – інфаркт міокарда. І хоча її здоров’я дуже підкосилося, вона бадьориться, як тільки може. Оце й цього літа її можна було побачити у квітнику біля свого будинку, – сказала Олена Барабаш.

– Я  маю бути у формі, бо на своє 85-річчя обіцяла своїм рідним зібрати їх і на свій 90-річний ювілей. Мої донька і син вирішили святкувати його у кафе в селі Панфили Яготинського району. Щиро запрошую й вас розділити мою радість, – наостанок сказала Лідія Ковальчук.

Олена МАТВІЄНКО

You can skip to the end and leave a response. Pinging is currently not allowed.

Залишити відповідь

Ви повинні увійти для комментування.