Зарубинці чекають. Тому ми до них і линемо

Від колишньої школи в Зарубинцях залишилася одна стіна

Ми, зарубинчани, свято бережем пам’ять про наше село, затоплене водами Канівського водосховища в 1960-х роках. Кожного року зустрічаємось в останню суботу червня. І навіть робимо виїзди на свою батьківщину.

От і нещодавно зібрались Сергіївські, Голубівські, Соня Прокопівська, Галя Варчина, Катя Романова, Оля Зосимівська, Катя Московченкова, Вітя Хоменко, Коля Свитко, Михайло Нечипорівський, сіли в машини і через деякий час були в рідних краях. Біля дворища Логвинівських зупинились. Там завжди чекає добрих людей стіл, щоб присісти і згадати зарубинську щиру гостинність. Великим сюрпризом для всіх була поява Льоні Мостовівського, який переплив човном через Дніпро і з піснею та гостинцями з’явився перед нами. Співали так, щоб гори прокинулись, і наші предки почули. Потім пішли кожен на своє дворище. Три сестри Галя, Віра, Катя Руденки, дворище яких було у Дігтярці під горою, відшукали дерева свого саду. Дві яблуні, грушу, два місця, де колись у горах були погреби, та місце, де стояла пасіка. Хата ще однієї Галі Руденко (Вотчиної) також була під горою, тому вона упізнала всі місця, де колись минуло її дитинство…

До школи ішли через польське кладовище, де збереглися камені-хрести з 1851 року. Там же на початку 2000-х поставлено залізний хрест зарубинчанами в пам’ять про всіх пращурів-земляків, упокоєних тут.

Школа зустріла нас мовчки і з сумом. Лише одна стіна – де був вхід – ще тримається і чекає, що хтось переступить її поріг. Видно дранку та пофарбовані дошки під нею.

Цю школу будували в повоєнні роки громадою (директором став Микола Вересоцький) на місці колишньої церкви. А церкву будували і мій дід, і прадід. Вони були «плотніки на всю округу». Вціліла й стара груша-дичка. Сфотографувалися ми біля неї з вдячністю за те, що кожну весну цвіте білим цвітом і береже нашу історію. Від школи повертались стежкою-хребтом між двома кручами біля Касяна. Сюдою було ближче додому та й можна було пробігтися, а взимку проїхатися на портфелі, довго не зупиняючись, адже в кінці стежки був крутий схил.

Хотілось там бути ще і ще, та дні зараз короткі. Тому попрощалися з осінніми Зарубинцями, сказавши при цьому: «До нових зустрічей!».

Віра Голубівська-Гриневич, с. Циблі

You can skip to the end and leave a response. Pinging is currently not allowed.

Залишити відповідь

Ви повинні увійти для комментування.