Думали, що більше ніколи не зустрінемося. А тут…

Перша сторінка, вівторок, 28 листопада

Коли їжджу на роботу попутками, великих вантажних машин не зупиняю. По-перше, довго трястися в таких до Переяслава, по-друге, їздять вони явно здалеку і лише у справах – навіщо зайвий раз турбувати? Але близько трьох місяців тому така «фура» зупинилася біля мене сама. Водій виявився доволі балакучим. Їхав аж із Слов’янська, тому вже добряче засумував за людською компанією. Розповідав, у яких містах України побував, куди хотів би повернутися знову. Згодом почали розмовляти й на більш особисті теми. Зрештою, чому б не виговоритися, якщо ми навряд ще колись зустрінемось? Я допоміг Дмитру знайти потрібне йому місце в Переяславі, і ми попрощалися, побажавши один одному успіхів.

Уявіть собі, як я здивувався, коли нещодавно на тому самому місці, приблизно в той же час біля мене знову зупинився автомобіль, яким кермував Дмитро. Проговорили всю дорогу, наче давні друзі. Він переживав, щоб у новорічну ніч його нікуди не відправили по роботі, бо хоче відзначити свято разом зі своєю дівчиною. Сподіваюся, що все буде так, як він запланував. Та, думаю, Дмитро й сам мені пізніше про це розповість. Цього разу ми прощалися так:

– До нових зустрічей!

– Ще неодмінно побачимося.

Віталій Усик

You can skip to the end and leave a response. Pinging is currently not allowed.

Залишити відповідь

Ви повинні увійти для комментування.