Ким ви мріяли стати в дитинстві?

Діти завжди щирі у своїх емоціях, висловлюваннях, бажаннях. Тож, коли мріють про те, чим займуться у дорослому житті, не задумуються про популярність професії, можливий заробіток тощо. Втім, з роками практичність часто виходить на перший план. І виявляється, що робота далеко не завжди приносить задоволення, а дитячі мрії так і залишилися мріями. Чи так це у переяславців, цікавилися журналісти «Вісника».

Володимир Хоменко, 60 років, с. Дем’янці:

– З дитинства люблю землю. Отож, коли ще навчався у школі в нашому селі, мріяв працювати на ній. І ніщо не завадило мені. Після школи одразу ж вступив на навчання до сільгоспакадемії у Києві. Вивчився на агронома. Відслуживши в армії, довго працював за фахом. Ніколи не розчаровувався, що обрав таку професію, а не якусь іншу.

Марина Лой, 19 років, с. Козлів:

– У дитинстві мріяла стати співачкою. Батьки часто залишали мене вдома з бабусею Катею. Вона дуже любить співати і мене вчила різних пісень. Мені подобалося. У школі теж розвивала це, виступала на конкурсах, навіть займала перші місця. А згодом сильно захворіла, були проблеми з горлом. Тепер співаю лише для себе. Після цього вирішила займатися покриттям нігтів гелем. Брат подарував спеціальний набір для цього. Працюю вже два роки, але лише для рідних. Можливо, у майбутньому піду на курси манікюру і вже займатимуся цим професійно. Та різноманітних планів у мене ще дуже багато.

Руслан Саулко, 31 рік, місто:

– У дитинстві, добре пам’ятаю, не фанатів мрією про якусь професію. А ось, починаючи років з 10-11, подобалося бути спортсменом. Я займався легкою атлетикою, грав у футбол, волейбол, баскетбол, навіть у старших класах виступав у змаганнях з пожежно-прикладного спорту. І скрізь у мене виходило. Наприклад, мій показник на 100-метрівці – 11,63 сек. – і досі, наскільки знаю, залишається рекордом для міста. А як став ветеринарним лікарем? Якось саме собою сталось завдяки батьку – відомому на Переяславщині В’ячеславу Володимировичу. Я з ним із 7-8 років постійно бував на фермі ГСЦУ, бачив операції, слухав спеціалістів. Тож вступати кудись, а не в Національний аграрний університет, – такої і думки не було.

Василь Рудько, 69 років, місто:

– Я народився після війни в період, коли автомобілі були ще в дивовижу. У нас в селі, в колгоспі, була полуторка. Вона заводилась або ручкою, або з буксира. І кожного ранку голова колгоспу приходив до школи й просив у директора хлопців, щоб допомогли завести саме з буксира. І мені тоді так хотілось бути водієм… У мене і зараз стоїть запах отого першого вихлопу автомобіля, коли він уже заводився. Згодом мрія втілилась в життя. Я став водієм і крутив «баранку» більше сорока років.

Людмила Кушнір, 45 років, с. Хоцьки:

– Моя дитяча мрія стати міліціонером не здійснилася, і про це я анітрохи не шкодую. Ну а чому мені хотілося бути саме правоохоронцем, і сама не знаю, але добре пам’ятаю, як будучи дитиною, я любила наводити капітальний порядок в оселі, дворі і біля свого обійстя без нагадувань батьків. А ще мені малій подобалося керувати своїми рідними. Нині ж я очолюю колектив дитячого садочку «Сонечко», що в Хоцьках. Свого часу в нашому педуніверситеті здобула професію вчителя початкових класів.

Оксана Корнієнко, 31 рік, місто:

– У дитинстві тато казав, що я буду стюардесою. Насправді просто хотів, щоб я гарно вчила англійську мову. Але він мене так переконав, що я всім, хто запитував, відповідала, що стану стюардесою. Однак після школи здобула економічну освіту. Працювала адміністратором у боулінг-клубі, потім у «Шоколадниці». А в декретній відпустці згадала, що в шкільні роки любила випікати тортики. І з тих пір я виготовляю торти на замовлення і цю справу дуже люблю.

You can skip to the end and leave a response. Pinging is currently not allowed.

Залишити відповідь

Ви повинні увійти для комментування.


Дизайн: Lifestar