Батьковий досвід

Містечкові історії

Оксана Петрівна за ніч так і не змогла заснути. Лише на хвилину під ранок задрімала, й відразу перед очима постав син. Немов знову почула його слова:

– Мамо, розлучуся, немає сили терпіти.

Оксана уже давно передчувала, що у синовій сім’ї не все так рожево, як розповідає її невісточка, але не сподівалася, що в молодят дійде аж до такого. Повернула голову у той бік, де хропів чоловік, штовхнула ліктем під бік:

– Прокидайся, щось скажу!

Той довго оговтувався, знову вкладався спати, повертаючись на інший бік, але Оксана врешті так штурхонула, що чоловік аж підстрибнув на дивані й нарешті прочумався.

– Уже й уночі нема спокою. Чого тобі?

– Син подає на розлучення!

– Син подає? Ну тоді нема чого боятися. Він такий йолоп, що не здатен на рішучі кроки. Це якби невісточка сказала щось подібне, тоді, може б, і розлучилися!

– Воно так, але знаєш приказку: «Тиха вода греблю рве», – сказала Оксана. – Пам’ятаєш, як він одного разу розійшовся. Летіли її речі у вікна та в двері, а потім і вона за ними! Сорому наробив на все село, сусіди пліткували, я на вулицю не могла вийти.

Чоловік зручніше усівся на дивані, спробував спересердя курити, але потім зім’яв цигарку:

– Я б із такою теж не жив! Якось із супу витягнув отакенну нитку, а ложки в неї завжди липкі та масні, уже мовчу про те, що скатертина в плямах. Та й до випивки не байдужа. То посиденьки із подружками, то із кумами, на таке час завжди знаходиться.

Оксана зітхнула й почала одягатися:

– Піду, провідаю, як там вони, може, вона й погана господиня, а двох дітей лишати напризволяще не дозволю. Якщо розлучаться, малі з нею залишаться. Добре, якщо дозволятиме бачитися, а якщо ні, то будемо по судах добиватися зустрічі із внуками? Від такої можна чого хочеш чекати. Заодно посуд перемию, обід приготую, поможу по господарству.

– Піду з тобою й я, сама ж казала, що треба синові розуму вставити, – зазбирався чоловік.

Оксана грізно бликнула на нього:

– Тільки не так поговори, як минулого разу. Бо після твого «пояснення» невістка довго синяки замазувала. Якби я не відвалила їй добрячу суму (на пральну машину збирали), то віднесла б заяву до поліції.

Не встигли вийти, а тут син на поріг:

– Зібрав речі та й до вас, дітям допомагатиму, а із нею не житиму

До самого вечора соромили його та лаяли на всі заставки. Той спочатку огризався, а потім лише слухав, похнюпивши голову. Зрештою схопив валізу та й почвалав до свого житла. Батько пішов слідом:

– Синку, ось що я скажу. Сім’я – це ж не завжди свято, буває важко. Ти думаєш, із твоєю мамою жити – це мед? А я ж терплю ось уже тридцять років. По молодості мав грішки поза домом, але про це ніхто не знав. Навіть мати твоя, яку, здається, й обдурити не можна. Кілька днів тому бачив, як ти підвозив жіночку. Гарненька, я помітив. Ото там і насолоджуйся. А сім’я – це святе!

Людмила Левченко

You can skip to the end and leave a response. Pinging is currently not allowed.

Залишити відповідь

Ви повинні увійти для комментування.