«Парубкуючи в юності, щодня пішки проходив більше 30 кілометрів»

Сьогодні, 7 грудня до будинку Василя Рудька приходять гості вітати господаря із 70-річним ювілеєм. Попри свій поважний вік, Василь Іванович  продовжує працювати у ВУКГ машиністом насосних станцій. Загальний робочий стаж його становить 52 роки. Кореспондент «Вісника» зустрівся із ювіляром. Він охоче розповів про своє життя.

Василь Рудько незважаючи на поважний вік продовжує працювати

– Народився в грудні 1947 року у селі Пасківщина на Згурівщині на той час Полтавської області, в сім’ї колгоспників. Батько все життя працював ковалем, мама – в рільничій бригаді. Я був первістком, окрім мене, в батьків було іще двоє дітей. Не знаю, із яких причин, але у мене два дні народження. Батьки мені казали, що я народився 7 грудня 1947 року, а у документах записана дата 2 січня 1948 року. Проте завжди відзначаю свій день народження 7 грудня. Цього дня мене вітають всі рідні та близькі, ну а для офіційних осіб відведена дата 2 січня. В селі була восьмирічна школа, і у 1964 році я її закінчив та пішов в дев’ятий клас у село Стара Оржиця. На той час, щоб отримати середню освіту, навчалися 11 років. Я, так би мовити, потрапив в останній вагон одинадцятилітньої освіти, бо у 1966 році відбулась чергова освітня реформа, і у тому році атестати зрілості отримували як одинадцятикласники, так і десятикласники.
Відстань між селами була «невеличка» – всього 5 кілометрів. На дорогу за знаннями

Під час служби в армії

витрачав близько години. І так три роки поспіль за будь-якої погоди. Мені ще й повезло, бо учні, які проживали в Турівці, до речі, там жила і моя майбутня дружина Віра, долали відстань у 10 кілометрів в один бік. Коли закінчував школу, в наших краях не було навіть шосейних доріг. Пам’ятаю, одного року взимку була така заметіль, намело такі кучугури снігу, що, аби подолати перемети, вилазили на них накарачках. Того дня навіть не всі місцеві прийшли до школи.
У старших класах, окрім навчання, ще ж хочеться погуляти з дівчатами, а це додаткові кілометри: в Турівку – 5 в один бік, в Аркадіївку – 7 кілометрів. А тоді ж був такий час, що місцеві парубки не дуже любили «чужинців», і раптом чого могли і пику натовкти за своїх дівчат. Тож мав остерігатись й такої неприємності. Аби зуміти дати відсіч, підкачував м’язи на руках, тягав гирі. Зараз дивлюсь, як на змаганнях хлопці їх піднімають і собі другий раз хочеться.
У школі навчали на тракториста, то я додатково п’ять місяців ходив у ДТСААФ на вечірні курси автомобілістів аж у Згурівку. І за три роки навчання та парубкування я отримав таке загартування, що в армії пробігти 10-15 кілометрів було для мене просто задоволенням.

На власному весіллі

Після школи у 1966 році спробував уступити до Київського інституту харчової промисловості. Але через великий наплив абітурієнтів не пройшов по конкурсу, адже випускників було вдвічі більше ніж у інші роки. На той час виїхати із села було практично неможливо, паспортів не видавали. Тож вирішив скористатись браком робочої сили на Згурівському цукровому заводі і пішов туди на сезонну роботу. Взяли мене водієм, працював добу через добу. Вдень возив на ЗІСу буряк з поля, а ввечері – із кагатів до цеху. Там мені видали паспорт та приписали в заводському гуртожитку. Після закінчення сезону в село повертатись побоявся, аби там не залишили, і поїхав до двоюрідного брата у Переяслав. Спочатку влаштувався працювати на плодоконсервний завод. Мене обіцяли взяти на роботу водієм, та працював вантажником. Тож через місяць перейшов у «Сільгосптехніку» вулканізаторником. Згодом «посадили» змінним водієм на автомобіль.
26 жовтня 1967 року призвали до армії. Службу проходив у Харкові в автороті. Їздив на ГАЗ-66. І знову потрапив на реформи. Цього разу армійські. Мене призивали на три роки, але через два у вересні вийшов наказ про перехід на дворічну службу. Тож замість трьох служив два з половиною.
Після армії працював у київському автопарку, кермував автобусом. З майбутньою

Василь та Віра Рудьки разом живуть уже 47 років.

дружиною познайомився іще в школі, вона ходила до дев’ятого класу, я до десятого. Запримітив її давно, але підходити все чомусь соромився. Вперше забалакав із нею, коли разом із іншими школярами сапали буряки. Потім стали перекидатись кількома словами в школі. Більше стали зустрічатись, коли разом працювали на цукровому заводі: я – водієм, вона – лаборантом. Потім Віра поїхала навчатись в Дрогобич в політехнічний інститут, ми увесь час листувались. А коли я демобілізувався, то забрав її до Києва, і у 1970 році ми побралися.
Я дуже хотів переїхати жити до Переяслава, але не насмілювався про це заявити молодій дружині. Якось на Великдень поїхали у гості в Переяслав до двоюрідного брата, в якого жив до армії. І коли повертались автобусом додому, в київський гуртожиток, дружина мені прошепотіла на вухо: «Як би я хотіла жити в такому маленькому містечку неподалік столиці!». Я тільки цього і чекав. Відразу розрахувався. Родичі допомогли знайти квартиру на вулиці Горького. Квартира звичайно так собі. Коли йшов дощ, то капало зі стелі у багатьох місцях. Але що то за проблема для двох закоханих молодих людей? Згодом купили земельні ділянку та побудували власний дім.
П’ять років пропрацював водієм у ДРБУ, а потім, у 1976 році, перейшов працювати у ВУКГ, де труджусь і нині. За 41 рік роботи тут працював і на всьому, що могло рухатись: і на тракторі, і на автомобілі, навіть на снігоочищувачі. Вийшовши на пенсію, залишив автомобіль і пішов на водогін машиністом насосної станції.
Василь Іванович сміється: «За ці роки я уже «пережив» десятьох начальників та 11 головних інженерів ВУКГ».
Із дружиною Вірою Лукіївною виховали двох дітей: зараз Олені 46 років, Івану – 33 роки. Мають уже трьох внуків: Антона – 22 роки, Богдана – 14 років та Тимофія – 4 місяці.
Записав Володимир Набок

You can skip to the end and leave a response. Pinging is currently not allowed.

Залишити відповідь

Ви повинні увійти для комментування.