Прощання з Юлькою

Містечкові історії

Оля ще з літа знала: з Юлькою треба прощатися. Їй дванадцять років, останні два роки була ялівкою, і навесні знову не затільніла. Молоко було в Юльки смачнюче, Оля ніколи не продавала його на базарі: все розбирали сусіди. А влітку, коли з’їжджались дачники, то доводилось навіть писати чергу. Але що ж поробиш? Влітку замість звичних двох відер Юлька почала давати одне та й те неповне. І з кожним днем молока все меншало.

Оля не заготовляла сіна на зиму, вирішила: тільки закінчиться паша, Юлька піде з двору.

Всім так і казала: на зиму корову не триматиму. Бадьорилась перед людьми, а на душі було гірко. Бо Юльку з чоловіком викохали з теляти. Красуню, її матір, продали в сусіднє село, а собі залишили теличку. Це ж внучка Таня назвала її Юлькою, бо на голові мала теличка латочку, яка була схожа на заплетену косу. Так і повелось.

Юлька була розумницею. Оля ніколи не підвищувала голосу, коли її гукала. Якщо інші господині галасували до своїх Ясочок, Майок та Ласунь так, що було чути на другому кінці села, Олі було достатньо сказати: «Юлько, додому» і корова, побачивши господиню, виходила з череди й ішла до неї.

Коли Оля поламала руку, і Юльку доїла сусідка, досить було тільки сказати: «Стій сумирно», і корова навіть хвостом не махала.

Покійний Олин чоловік Юрко казав, що Юлька виконує команди, наче вчений собака. Це, ясна річ, було перебільшенням, проте корова завжди реагувала на Олин настрій. І коли поховали Юрка, то Оля приходила плакати до Юльки. Клала голову їй на спину і ридала, скільки вистачало сил. Бо кому більше потрібні її сльози? У синів – своє життя. Та й не дуже шкода їм було Юрка, бо для них він – чужий дядько. Їхній рідний загинув у безглуздій аварії, ще коли хлопці були дітьми. А Юрко з’явився в Олі, коли хлопці вже поженились.

Але якщо написано доживати віку вдовою, то скільки не ходи заміж, однак нічого не вдієш. Юрка з’їв діабет, і Оля вже п’ять років сама. Всі свої таємниці (хоча які там у неї таємниці?), всі страхи й сумніви Оля повіряла Юльці. Їй вона скаржилась на синів та невісток, казала, скільки їй треба чого купити, обов’язково приносила смаколики. То шматок хліба із сіллю, то порізане яблучко, то скибочку від кавуна.

І ось тепер, не через місяць, не через тиждень, а завтра о десятій приїде машина і Юльку заберуть. Олі віддадуть гроші, а Юльку відвезуть у м’ясний цех, уб’ють і зроблять ковбасу. Аж мороз побіг по спині. Вона пішла до корови:

– Юлечко, ти не думай, що мені тебе не шкода, ну тільки ж сама бачиш: молока мало, йде зима, мене сили покидають. Прости, – пошепки проказала Оля і, притулившись до коров’ячого боку, заплакала.

Потім, вже в хаті, крапаючи корвалол у склянку, сама собі дорікала: «Ну це ж не з людиною прощатися, це тварина, люди якось здають корів, невже всі так побиваються?»

Вранці о десятій приїхала машина. Оля вивела Юльку:

– Не бійся, йди, – сказала. Корова пішла похилим настилом, вже на кузові оглянулась, і Оля побачила дві сльозини, які викотились із Юльчиних очей. Не перераховуючи, взяла пачку грошей, перетягнуту аптечною гумкою й пішла до хати. Хотіла плакати, та сліз не було. Всередині все наче закам’яніло. Лягла на ліжко й до вечора не вставала.

Ледь стемніло, прийшли три її подруги. Втішали, говорили якісь слова, потім поставили на стіл горілку й закуску. Вперше в житті Оля напилась. Серед ночі прокинулась на дивані. Хто стелив постіль, як роздягнулась, не пам’ятала. Наче струмом ударило: Юльки немає. Але біль уже був не таким пекучим.

Софія Рудницька

You can skip to the end and leave a response. Pinging is currently not allowed.

Залишити відповідь

Ви повинні увійти для комментування.