Софія КАМЄНЄВА: “Свій родовід треба досліджувати особисто, аби відчути унікальний смак пошуку”  

Софія Камєнєва

В особливо значимі, переломні періоди розвитку країни в суспільстві завжди зростає запит на історичні екскурси та занурення в минулі події. Навіть створення об’єднаних територіальних громад концептуально трактують в історичному контексті. Між тим не всі поспішають шукати його в першоджерелах, аналізуючи архівні документи.

У багатьох досі живе уявлення, що архів – це щось давнішньо-нудне, запилене і нецікаве сховище, а ми хочемо показати зовсім інший бік архіву і тому самі ідемо до людей, пропонуємо відкрите спілкування,  – каже Софія Камєнєва, 53 роки, директор Державного архіву в Київській області (ДАКО).

Ми хочемо показати, що архів – це цікава і сучасна інформаційна установа. Ми допомагаємо вивчити документальну історію, зараз є великий інтерес до цього, бо люди хочуть будувати майбутнє, уникаючи помилок минулого.

Софія Камєнєва цитує свого колегу, який називає архів трьома неочікуваними  асоціаціями: храм – зберігає історію і формує майбутнє;  тюрмою – охоронний режим, контроль клімату і сувора дисципліна; рестораном – документи сортуються у вигляді меню, а найбільш затребувані завжди є на “столі подачі”.

У нашому архіві зберігається 2,5 мільйони справ! І звісно, якщо хтось із працівників якусь папку покладе не на місце, то потім її знайти буде неможливо.

Зі слів директорки, найдавнішими документами Київського обласного архіву є копії королівських та царських

Найдавніша карта архіву — поштова карта Київського намісництва 1781 р.

жалуваних грамот м. Переяслава ХVІІ-ХVІІІ ст. Водночас фонди постійно поповнюються і більше відкриваються для відвідувачів. Так у 1991 році було розсекречено дуже багато документів періоду німецької окупації в Україні, зокрема, що стосуються мобілізаційних та оборонних заходів.

У 1994 році СБУ передало в публічний архів 150 тисяч справ репатріантів, так звані фільтраційні справи, протоколи допитів СМЕРШу. Почасти це було пов’язано і з початком акції виплати компенсації остарбайтерам фондами Німеччини та Австрії. Для багатьох українців архів став єдиним місцем, де вони могли отримати підтверджуючу довідку про свою примусову роботу в цих країнах.

Я в архіві працюю з 1991 року, дуже добре пам’ятаю той період – для всіх працівників це було якесь особливе випробування на професійність і людяність. До нас приїжджали з усієї України, сотні відвідувачів за день, іноді були дуже старенькі люди. На наших очах розгорталися цілі сімейні драми, коли їм у руки потрапляли такі справи, надто, коли вже діти-внуки вперше дізнавалися про справжню історію а то й подальшу долю своїх родичів.

Дуже цікавими виявилися довідки, які відразу після звільнення від німецьких військ подавали сільські ради. Для такого документу не було встановленої форми, тож більшість писала дуже емоційно, як поему, про життя свого села в період окупації, що було і що залишилося в селі після звільнення. Зокрема, були і списки односельців, яких погнали в Німеччину, записані зі слів людей. Такі дані теж бралися до уваги.   

На жаль, значна частина власне воєнних документів періоду Радянського Союзу залишилася в архіві Міністерства оборони Росії. Між тим в Інтернеті є доступним електронний архів “Меморіал”, “Солдат. ру” – це бази даних, що містять інформацію про радянських воїнів, загиблих, померлих і зниклих безвісти в роки війни, а також у післявоєнний період. Там є відомості і про військові частини та службовців з України.

Лише частину військових архівів отримало наше міністерство оборони в перший рік незалежності. Більшість документів у російському Подольську, звідти можна отримати відповідь на запити та довідки, але треба довго чекати – рік-два. Завдяки тим військовим архівам я знайшла обох своїх дідів: один до Праги дійшов, інший зник безвісти під Сталінградом. Я раніше всім знайомим допомагала з пошуком родинних зв’язків, а особисто своїм зайнялася тільки кілька років тому. Встановила свій родовід до 1600 року. По одній з дідових ліній дійшла до старообрядців. Глибше зануритися в історію ніяк, бо всі документи того періоду в Москві, – ділиться особистим Софія Арсеніївна.

Порівняно віднедавна державні архіви стали доступні і цікаві не лише для істориків, етнографів, загалом для професійних дослідників минулого. Держава все більше розсекречує документів, а національна самоідентифікація стала трендом у суспільстві. Багато хто вперше задумався про своє походження, кинувся шукати своє родове коріння.

Софія Камєнєва каже, що в останні роки генеалогічні дослідження стали дуже популярними. І саме такі архівні документи найчастіше запитувані в їхній установі.

Своєрідний сплеск такого інтересу почався мабуть років два тому і досі не стихає. Це була така хвиля запитів, як цунамі! З’явилися навіть приватні фірми, які вивчають родоводи на замовлення. Така послуга досить коштовна. Всі хочуть “раптом” дізнатися, що є вихідцями панського чи князівського роду, а насправді з’ясовують, що їхні предки були звичайними хліборобами.

У будь-якому разі така інформація змінює світогляд людини. Тільки працювати в архівах, з документами треба особисто, необхідно самому відчути цей смак пошуку і встановлення істини – це неймовірне відчуття поклику поколінь, – зауважує Софія Арсеніївна.

Коли я склала своє родове дерево, то оформила його відповідною картою і повісила на стіну. Після роботи приходжу стомлена, сідаю і роздивляюся, думаю. Зовсім інакше відчуваєш своє місце не просто на землі, а в космосі, досягаєш глибшого розуміння того, як було до тебе, і що залишитися після.

Один знайомий, який зацікавився генеалогією, досліджував свій рід, з’ясував, що він обірвався десь через те, що в сім’ї був тільки один син і той загинув. Отак усвідомив, наскільки важливо народжувати дітей. Йому зараз немає і тридцяти років, а має вже п’ятьох нащадків. 

Валентина БАТРАК

 

You can skip to the end and leave a response. Pinging is currently not allowed.

Залишити відповідь

Ви повинні увійти для комментування.