Житомирська літургія та інші чудасії переяславських паломників

Євген Мельник-Головатюк з поїздок привозить цікаві розповіді та ікони

Серед широкого загалу православного люду нерідко в церковних колах вирізняють людей “уцерковлених”, тобто які особливо прив’язані до православних цінностей, прадавніх традицій. Жителя Переяслава-Хмельницького (Київська область) Євгена Мельника-Головатюка (62 роки) давно знаю, як чи не найвідомішого в місті та районі організатора поїздок до православних святинь по всій Україні. Тож, коли напередодні Різдва Христового знову випала нагода зустрітися з ним, звісно ж, перш за все поцікавився, де бував, які переживав враження і таке інше.

– Переяславцям найближче, мабуть, до київських святинь?

– Ось буквально цими днями удвох з однією віруючою їздили маршруткою до Голосіївського монастиря у Києві. Там є могила дуже шанованої матушки Аліпії. Коли буваємо у столиці, намагаємося щоразу відвідати її. Потім їдимо до інших монастирів. Бо раз вже приїхали, то хочеться і до Китаєвої пустині, і до Введенського, Покровського чи інших монастирів. Як я собі кажу: виконати план поїздки. Так що до Лаври вже потрапляємо десь годині о сімнадцятій. Щоб встигнути, виїжджаємо з Переяслава дуже рано. Ось і цього разу приїжджаємо до Голосієва о 7 год. 20 хв. Там вже пів вранішньої літургії минуло. А загалом поїздка була шикарною.

– Не завжди їздите великими групами?

– Ну, коли набирається чоловік 15-20, то – організовано мікроавтобусом. Та буває, що просто на базарі чи ще де підходить людина, мене ж багато хто знає, починає скаржитися: “Мені погано, в сім’ї казна що твориться, що робити?” Відповідаю: “Молитися потрібно, бо це через гріхи наші. Від них і хвороби, і всі негаразди. Ну, поїхали, помолимося. Мені ж не важко”. Та й самому потрібно часто бувати у святих місцях. Бронюватися там, тобто отримувати благодать. А, якщо для поїздки є ще й компанія, то це лише краще. Звичайно, і поїздки маршрутками по теперішніх цінах не дешево. Це ще добре, що знаю у Києві найкоротші шляхи, найдешевший транспорт між монастирями. Все ж на людину лише на проїзд виходить 130-145 грн. Якщо автобус спеціально замовляємо з Переяслава, – десь 150 грн.

– В монастирях, храмах можна молитися і за рідних?

– Так. Проте лише за тих, за кого просять мене помолитися. Самовільно набиватися тут не потрібно. Без дозволу можна молитися лише за рідних найближчого кола (чоловік, дружина, діти, онуки, батьки, діди). Сестра, брат, кум, сват та інші у молитовному сенсі вже чужі люди. Вони живуть своїм життям, часто в інших містах і не завжди відомо, як живуть: чи віруючі, чи є в їхніх родинах самогубці і таке інше. Навіть, якщо є нагода помолитися за них, то спершу слід запитати у свого духівника (священнослужитель, особистий духовний наставник – авт.), чи слід це робити? Він може сказати: “А ти їх знаєш, ти з ними живеш?”  “Ні”. “Тоді тема закрита”. Тобто дозволу може й не дати.

– Ви сказали, що останнє паломництво до київських монастирів було “шикарне”. Може, мали якісь особливі духовні переживання?

– Різні чудасії бувають часто. От, скажемо, завжди, коли відкриваю двері до

Саркофаг з мощами святої Димитрії та її ікона у Введенському монастирі

Введенського монастиря, ніби відчуваю на собі погляд, ніби очі мене кличуть. Скільки років минуло та лише цього разу розгледів, що ж то за очі і така наповнена любов’ю посмішка. Коли підійшов до великої ікони у повний зріст святої Димитрії, вона колись була ігуменею цього монастиря, а зараз її мощі у саркофазі лежать у його підвальчику, розсміявся на увесь храм. Вона до мене посміхалася з ікони. Ми їздили з Вірою Медвідь, віруючою з міста. Я її одразу за куртку потягнув. Кажу: “Хочеш щось побачити цікаве? Дивися на зображення матушки Димитрії”. Я молився про себе і показував, то вона теж помітила, що свята посміхалася нам, а її очі аж світилися. Віра почала навіть плакати від почуттів, що нахлинули. Кажу їй: “Тихенько, не привертай до себе увагу”. Там у храмі сиділа монахиня, яка приймала пожертви. Побачила наше пожвавлення. Та, щоб не бентежити нас, опустила голову.

– Що ще найбільше запам’яталося з останніх паломницьких поїздок?

– Минулого літа далеких групових поїздок у нас було обмаль. А от вже восени двічі повними автобусами їздили з Переяслава до Почаїва. В таких дводенних поїздках дорогою заїжджаємо в кілька монастирів та храмів. Оскільки часу обмаль, не можемо собі дозволити вистоювати повні служби. Здебільшого часу вистачає лише, щоб прикластися до ікон, подати треби, поставити свічки тощо. Цікавий випадок стався з нами у Житомирі. Заходимо до одного храму. Там лише розпочалася літургія. Ми тихенько зробили свою справу. Коли приїхали до іншого, митрополичого собору цього міста, де є чудодійна ікона Подольської Богородиці, тут теж йшла літургія. Можливо, вона розпочалася пізніше, але я звернув увагу, що ми зайшли саме на тій частині піснеспіву, який останнім чули у попередньому храмі. Далі ще переїхали до монастиря Анастасії Римлянки. І от, на якій частині літургії вийшли із собору, на тій же зайшли до монастиря. Таким чином в цьому місті відбули всю літургію від першої до останньої молитви, хоч і у трьох різних місцях. Не можу пояснити це інакше, як дивом. До того ж у храмах співали так прекрасно, що аж плакати хотілося.

Повна версія цього інтерв’ю (скільки зараз коштує поїхати до Почаїва, куди заїжджають дорогою, про що можуть запитати паломника у храмі і таке інше) – в наступних публікаціях “ВП”.

 

You can skip to the end and leave a response. Pinging is currently not allowed.

Залишити відповідь

Ви повинні увійти для комментування.