Банка з медом

Банка з медом впала на підлогу й розбилася на дрібні осколки.
– Ой! – тільки й встигла сказати Таня.
Три літри липового меду лежали на підлозі з керамічної плитки. І що тепер робити? Вона сіла на табуретку й кілька хвилин тупо дивилась на шкоду, яку сама ж і заподіяла. Оце якби хтось таке зробив, Таня назвала б його «калікою», «безруким», або ще «руки із с… ростуть». А оскільки вдома нікого не було, і ніхто їй не заважав накласти з банки меду в спеціальну вазочку, то кого звинувачувати, кому дорікати? І, зрештою, це все треба прибрати, бо незабаром із роботи прийде чоловік, а за ним – донька. А до кухні зайти не можна.
Взяла совок, віник. Але як? Це ж мед, а не сміття. Він же липне до всього. Півгодини пішло на прибирання, зрештою все було закінчено. Вона одягнулась, взяла пакет із сміттям і пішла надвір. Біля сміттєвого контейнера зустріла Петька. «От цього тільки й бракувало, – подумала. – Зараз почнеться: «Що несеш? Чи немає там скла?» Петько, як він сам казав, на смітті «підіймає мільйони». Хоча які там мільйони? Шастає щодня по контейнерах, копирсається в них, неначе бомж. І вигляд у нього бомжатський – брудна куртка, незрозумілого кольору шапка, штани в плямах.
– Танюхо, привіт, із празниками минулими і тими, що будуть. У кульку нічого нема для мене? – запитав і взяв її поклажу до рук.
– О, щось тут дзвенить, ану, – вже намірився заглянути.
Таня не встигла слова сказати, як Петько засунув руку в пакет і відскочив, як ошпарений. З пальця текла кров уперемішку з медом.
– Ай, Танько, ну що ж ти наробила! Що це там у тебе, хай йому чорт! – лаявся Петько, витираючи руку якимось шматком газети. – Що ж тепер… – і впав навзнак.
Таня остовпіла. Картина була не для людей зі слабкими нервами. Розірваний пакет, з якого витікає мед, і чоловік лежить поруч з порізаною рукою.
– Петю, чого ти? Ану вставай, – нахилилася над чоловіком.
Той лежав нерухомо з відкритими очима. «О, Боже, він помер», – перелякалась Таня. В голові промайнула думка про те, що нинішні чоловіки – народ досить кволий – нерідко після п’ятдесяти вмирають несподівано і раптово. Петько не був святим: і горілочку любив, і курив як паровоз. Може, оце його смерть прийшла? І в дворі, як назло, нема нікого, жодної сусідки на лавочках біля під’їзду. Що робити? Таня не знала ніяких способів першої допомоги. Щось крутилось у голові про штучне дихання, але як його робити? Викликати «швидку допомогу» – телефон вдома. Як вона Петька залишить? Ага! Подруга Віра колись жартувала, що не знає ніяких способів першої допомоги, окрім, як долонею по пиці. З усього маху ляснула Петька по лівій щоці, тоді по правій.
– О-о-о, – застогнав чоловік і відкрив очі.
– Петю, ти живий? Слава Богу! – мало не на весь двір закричала Таня. – Вставай, що з тобою трапилось?
– Я змалечку крові боюсь, ото як побачив, так і зомлів. А ти думала, що вже ласти склеїв? Ще рано, – усміхнувся Петько.
Таня дістала з кишені носовик, перев’язала поранений палець.
– Як ти мене налякав, хай би був здоровий, – сказала, обняла Петька й розцілувала в обидві щоки.
– Ти вже біля контейнерів з мужиками обнімаєшся. Ні стида, ні совісті, коли ти вже вспокоїшся? – чоловік Олексій зустрів її на порозі квартири.
– Ти не уявляєш, що трапилось, – почала було Таня.
– Уявляю, дуже уявляю. Ти – безстидниця. Якою в молодості була, такою й залишилась. Голова сива, а в ній – маки цвітуть…
Тридцять років Таня живе з чоловіком, і весь цей час він її ревнує. Подружки кажуть – любить.

Софія Рудницька

You can skip to the end and leave a response. Pinging is currently not allowed.

Залишити відповідь

Ви повинні увійти для комментування.