«Ти народилася першою в новому тисячолітті»

Анастасія Черней з татом і мамою на випускному балі. Червень 2017 р.

Жительці міста Анастасії Черней 1 січня виповнилося 18 років. Вона перша, хто народився на Переяславщині в цьому тисячолітті. Можливо, і через це виросла дуже позитивною, відкритою та талановитою дівчиною. У цьому днями мав змогу пересвідчитися журналіст «Вісника».

– Що тобі найбільше запам’яталося з дитинства?

– Коли була маленькою, то з батьками часто ходила на різноманітні свята, які відзначали на центральній площі міста. Мене красиво одягали, давали квіточки. Уже після дванадцяти років і сама почала ходити на такі свята. А ще дуже любила їздити в ліс. Мій тато Євген Черней раніше був начальником відділу з питань молодіжної політики, фізкультури та спорту райдержадміністрації. Тому зрозуміло, що він був присутній на різних спортивно-туристичних змаганнях типу «Сокіл» чи «Джура». Мене брав із собою. Дуже мені подобалося це все – намети, багаття, ночівля на природі. Звичайно ж, у змаганнях я участі не брала, бо було мені років десять. Зате ловила там на озері рибу. Мені давали вудочку, і я навіть інколи щось витягувала. І взагалі частенько з татом їздила на риболовлю.

– Певно, з таким татом не можна було залишитись осторонь спорту?

– Якщо танці рахуються, то ними я займалася сім чи вісім років у шкільній студії «Каприз». А конкретно на якомусь виді спорту не акцентуюся. Наприклад, раніше трішки ходила на баскетбол. Зараз в університеті займаюсь настільним тенісом. Фізкультуру я любила завжди. Пам’ятаю, в школі на цей урок багато хто не хотів ходити, я ж навпаки – із задоволенням.

– Помітив, що ти замовила чай без цукру (інтерв’ю проходило в кафе – ред.). Слідкуєш за фізичною формою?

– Це найменше, що я можу зробити у цьому плані. Я, як і більшість дівчат, обожнюю всякі солодощі. Тож хоча б чай намагаюся пити без цукру.

– Гаразд, давай ще на мить повернемося до твого дитинства. Можеш згадати свою улюблену іграшку?

– Так. Це був маленький білий ведмедик у костюмчику. Мама говорила, що коли я вередувала і плакала, вона мені його давала і я відразу заспокоювалася. Він і зараз десь у мене є. Та вже спати з ним незручно – надто маленький. Тому зараз маю більшого ведмедика.

– А ти була слухняною донькою?

– Навіть не знаю, що відповісти. Це краще в мами запитати. Мені розповідали, що коли я в дитинстві бачила на підлозі якусь смітнинку, то обережно брала її пальчиками і викидала в смітник. А так, може, інколи й шкодила, як і всі діти. Батьки мене ніколи не карали, виховували, лише спілкуючись. Коли вже була школяркою, то тато частенько саджав мене біля себе і хвилин по сорок розказував, як краще поводитися в тій чи іншій ситуації.

– Коли ти дізналася, що першою на Переяславщині народилася у цьому тисячолітті?

– Скільки себе пам’ятаю, про це знаю. Тато часто говорив: «Доцю, ти ж перша дитина нового тисячоліття». Однак на мене це ніяк не впливає – класно, пощастило ось так. Інколи, коли люди дізнаються про день мого народження, то дуже дивуються.

– Як навчалася у школі?

– В принципі добре. У 2017-му закінчила переяславську сьому школу із срібною медаллю. Найбільше любила українську мову, вона мені легко давалася. А от до математики у мене потягу не було, дуже складно в ній розбиратися.

– А куди вступила після школи?

– До Київського національного торговельно-економічного університету на «менеджмент зовнішньо-економічної діяльності».

– Не любиш математику і вступаєш до такого університету. Дивно…

– Ну так вийшло… Можливо, я б і подала документи, наприклад, на філологічний. Але обирала професію, популярнішу на ринку праці. До нашого педуніверситету вступати не збиралася, бо хотілося в Київ, там більше можливостей для розвитку. Але Переяслав дуже люблю. Кожні вихідні приїжджаю, бо сумую за ним. Сподіваюся, що в майбутньому, коли вже матиму сім’ю, житиму саме тут.

– За спеціальністю збираєшся працювати згодом?

– У нас закінчився лише перший семестр навчання. Ще не було профільних предметів, тому важко зрозуміти до кінця, з чим я матиму справу. Але, якщо отримуватиму задоволення, то, звичайно, пов’яжу з цим життя. А якщо й не за спеціальністю, то головне, щоб у роботі було якомога більше спілкування з людьми. У мене це добре виходить. Працювала б у сфері ресторанного бізнесу.

– А у вільний час чим займаєшся?

– Роблю щось своїми руками. Різноманітні «хенд-мейд»-вироби, малювання, ліплення і подібне – це все моє. Наприклад, новорічну ялинку я завжди сама прикрашаю: виготовляю іграшки, обсипаю блискітками, додаю їй, так би мовити, індивідуальності.

– Наостанок розкажи трішки про своїх найближчих друзів.

– Ще із дитсадка я дружу з Ясею Пасічник. І хоча в школі ми були в паралельних класах, але завжди спілкувалися. З першого класу я точно пам’ятаю Марину Башинську. Та, оскільки наші батьки далекі родичі, цілком можливо, що ми знаємо одна одну ще з давніших часів. Впевнена, що ця дружба триватиме завжди.

Також у мене є хлопець Руслан. Зустрічаємося три з половиною роки. Познайомилися в таборі «Славутич» у Переяславі, разом там відпочивали. Йому 19, навчається в авіаційному університеті.

Віталій Усик

 

У першому номері «Вісника» в 2000 році була публікація «Анастасія й Олександр – перші діти 2000 року». Тоді журналісти Галина Карпенко та Марина Навальна прийшли до пологового відділення, щоб написати репортаж і зробити фото. Мама Анастасії Валентина категорично відмовилась фотографуватись. Минуло вісімнадцять років, і ми запитали, чому. Валентина Голуб, мама Анастасії, відповіла так:

– Мені не хотілось, щоб люди бачили немолоду жінку на третій день після пологів. Бо я народила Настю в 41 рік, на той час у мене від першого шлюбу були син і донька. А в мого чоловіка Євгена Чернея – два сини і донька. Але Настя – дитина бажана, її можна назвати чудесним плодом нашого з Женею кохання. Тому ростили ми її на величезному емоційному підйомі. Мені з нею ніколи не було важко, навпаки, вона завжди дарувала тільки позитивні емоції. І зараз, незважаючи на те, що Настя ще дуже молода, вона дає приводи нею пишатися. Добре в школі навчалася, вступила до столичного університету, дуже самостійна з дитинства, гарно готує. Вона з 14 років заробляє гроші. Я вважаю, що донька прикрашає не тільки наше життя, а й життя старших дітей. У великій родині – дуже гарні стосунки, всі діти спілкуються між собою, маємо п’ятеро онуків. А Настя – вона, як сонячний промінчик, всіх обігріває, про всіх турбується. Ні я, ні мій чоловік жодного разу не пошкодували, що 1 січня 2000 року в нас з’явилась донька.

You can skip to the end and leave a response. Pinging is currently not allowed.

Залишити відповідь

Ви повинні увійти для комментування.