90-річна Марія Байло щоранку робить зарядку

Згадати події життя Марії Байло допомагають фотографії

Із жителькою Студеників (Київська обл., Переяслав-Хмельницький район) Марією Григорівною Байло я не був знайомий, хоча й мешкаю у цьому ж селі. Про неї мені розповіла вчителька української мови та літератури місцевої школи Поліна Пайвель: «Бабусі недавно виповнилося 90 років, але має світлу голову: пам’ятає багато цікавого. Живу з нею на одній вулиці, часто приходжу в гості, й ми годинами спілкуємося на різноманітні теми».

Звичайно ж, я не міг не скористатися можливістю познайомитися з нею. І вкотре переконався, що не помилився з вибором професії – інакше чи була б у мене нагода поспілкуватися з цією неординарною жінкою?

«Щоранку роблю зарядку»

Марія Байло живе сама в своєму будинку, але на порозі мене зустріла її донька Наталія Остапенко (56 років). Вона саме гостювала у мами. Відразу зазначила, що та майже ніколи не буває на самоті – її постійно відвідують сусіди. Це роблять не тому, що прийнято доглядати за старенькими, а тому, що їм просто подобається спілкуватися з «бабою Манею». Та й бабуся в хаті не сидить, може прогулятися вулицею, з кимось перекинутися слівцем. Я в це легко повірив, коли побачив Марію Григорівну. Точно ніколи б не сказав, що вона розміняла десятий десяток. Уже з того, як спілкується, відчувалося, що має ще достатньо сил та енергії.

– Я щоранку ще й невеличку зарядку роблю: руки, ноги порозминаю і тоді набагато краще почуваюся, – зауважила господиня оселі. – Також, щоб у хаті не засиджуватись, тримаю шість курочок. От тільки бачу погано. «Вісник» дуже люблю, читала, поки могла, і телевізор уже майже не дивлюся.

У домі дуже затишно та охайно. Помітив багато дитячих іграшок. Навезли правнуки. Їх у Марії Григорівни четверо, від трьох до восьми років.

– Ви б тільки бачили, як вони простягають до мене свої рученята. Кажуть: «Ви тільки живіть довго-довго», – розчулюється Марія Григорівна.

– А мама в нас ще й яка оптимістка, – долучається Наталія Остапенко. – Оце як хтось із рідних телефонує до неї спитати, як справи, вона в першу чергу бадьоро відповідає: «Ще жива».

А рідні у Марії Байло багато. Окрім правнуків, є чотири внуки, двоє дітей – Наталія та Василь. Наталія – приватний підприємець, має будівельний магазин у Студениках. Василя Байла добре знають любителі спорту в нашому районі. Свого часу він був в Переяславі головою комітету з фізкультури та спорту. Зараз часто виступає за ветеранську футбольну команду, працює арбітром на матчах чемпіонату району з футболу. Коли я сказав, що знаю його, Марія Григорівна наче ще більше заохотилася до розмови:

– Ти теж любиш спорт? Василь, хоч і 58-го року народження, і досі без спорту не обходиться. Оце недавно вони їздили аж у Закарпаття грати у футбол. А Наташа в мене така трудівничка! Ну все, що треба, переробить. Колись мені сказали: «Вона в тебе, як бджілка». Так мені приємно було, запам’ятала на все життя.

«Всім дітям хотіли дати шматочок землі. Ото такі були куркулі»

Марія Байло пережила Голодомор, Другу світову війну. І зрозуміло, що спогади з дитинства у неї не найприємніші. Передусім їй згадалося, як розкуркулювали її дідуся з бабусею та їхніх дітей. Цю історію Марія Григорівна розповідала зі сльозами на очах:

– Моя мама Мар’я вийшла заміж за середняка, тому її не чіпали. А от її батьків та ще сімох дітей забрали на Урал через те, що вважали їх куркулями. І досі пам’ятаю, як ми з мамою прийшли їх проводжати, хоча було мені тоді лише три роки. Це було у травні 1930-го. Як зараз бачу: три солдати із гвинтівками лежали біля нашого колодязя, чекали, доки наші рідні зберуться в дорогу. Їх посадили на вози і повезли на залізничну станцію, а потім у вагонах – на Урал. Звідти моя тітка Олена написала листа. Він і досі десь у мене є, але довго шукати. Я ж його напам’ять знаю: «За що ж ми, бідняги, страдаєм в Уральських високих горах? За те, що скотину ми мали й серп міцно тримали в руках».

– А чого їх куркулями вважали? – риторично запитує Наталія Остапенко і сама ж відповідає: – Бо багато у сім’ї було дітей. І щоб кожне відпустити, так би мовити, у вільне плавання, треба було дати шматок землі. Тому й скуповували її, продаючи при цьому все, що можна. Ото такі куркулі були.

– Як же далі склалася їхня доля? – цікавлюся.

– Найстарший син їх, мій дядько, був ветеринаром у колгоспі, – розповідає Марія Байло. – І одного разу він розчищав жеребцю копита, а той, якось так сталося, що бриконувся і зламав собі ногу. Звичайно, звернули все на куркульського сина, який «спеціально заподіяв шкоду колгоспу». Заслали його в Сибір, конфіскували гарну корову. Він додому так і не повернувся.

Марія Байло (ліворуч) з подругою Любою. 1965 рік

Дід і баба на Уралі померли, бо вже й немолоді були. А діти почали звідти втікати. Олексій, Федір, Степан та Корній повернулися. А як тікали? У вантажних поїздах. Зупинилися на якійсь станції, знайшли столовку, щось з’їли і далі поїхали. 11-річний Федір і 15-річний Іван втікали разом. На одній із зупинок їх впіймали. Іван почав просити: «Відпустіть малого, а мене забирайте». Так Федір і дістався додому, а Іван – ні.

Спочатку хлопці трохи переховувалися, люди на них дивилися з насторогою. Але згодом все забулося. Степан і Федір були такими розумними, що вивчилися на зоотехніків. Тому до них часто зверталися за допомогою, якщо щось із коровою траплялося абощо. Вони добре знали свою справу, тому користувалися повагою в селі.

– А як же Олена, яка писала вам листи?

– Вона також втекла з іншою студениківською жінкою. У дорозі вони шукали щось поїсти в різних помийних ямах. З однієї такої ями та жінка вилізти змогла, а Олена – ні. Подруга їй не допомогла і пішла далі… Олена додому не повернулася.

Корову виміняли за пляшку

Для сільських людей корова – це зазвичай не просто свійська тварина, а годувальниця, до якої особливе ставлення в родині. Тому й не дивно, що Марія Байло запам’ятала, як їхня корова врятувалася під час війни.

– Німці забирали у селі корів, зганяли їх у загін біля школи, а тоді – у вагони, – розповіла вона. – А наша від табуну відбилася і додому прибігла. Поліцай її знайшов і знову погнав до всіх. А вона знов поверталася, як її вершник на коні не намагався перехопити. Прибігла в сарай і стоїть. А ми ж усі (я, брат Микола, мама, дядько, дядина і їхня дочка) поховалися в хаті, щоб хоч не постріляли нас. Але дядькова дочка наважилася вийти до корови і до поліцая, через деякий час повернулася: «У нас горілка є?» Віддала вершнику пляшку, а корівка залишилася у нас.

Втім, житло своє родина втратила. Коли німці вже відступали, то спалювали села на своєму шляху. Студеники не стали винятком.

– Коли наші хати почали горіти, всі повтікали за городи у великий рів, – продовжує Марія Григорівна. – Поки бігли, чули, як над головою свистять кулі: тю-тю-тю. Але нікого не вбили – можливо, тільки налякати хотіли. Вони кричали нам: «Яйка, млеко». А що ж ми їм могли дати, якщо всі господарства погоріли? Ми тоді ще й не здогадувалися, що німці вже програли війну.

На ранок, як вони покинули село, ми почули, як щось гуде. Ой, це ж по нас, повбивають усіх. А ж дивимося: то наші танки, наші солдатики, такі замурзані, втомлені. Ми всі плачемо, обіймаємо їх, цілуємо. Вони питають: «Німці давно пішли? Не переживайте, ми їх доженемо».

Згодом мама Мар’я виміняла за телятко на окраїні села сарайчик, німці туди не добралися. Спочатку жили там, а пізніше почали будувати нову хатину. Вона й зараз є у «старих» Студениках. А Марія Байло у 1964 році разом з чоловіком Петром та дітьми переїхала до нового села – Жовтневого. Зараз у цьому будинку вона й живе.

«На ювілей читала напам’ять вірші»

Окрім того, що Марія Григорівна розповідала про своє життя, вона й мене розпитувала: а ти чий? а де живеш? одружений? Коли сказав, що дружини не маю, довго і щиро бажала знайти справжнє кохання. Я ж при цьому не міг не запитати, як вона познайомилася зі своїм чоловіком.

– Я вийшла заміж аж у тридцять років. Уже такий вік був, що пора. Багато моїх однолітків тоді не повернулися з війни, тому я гуляла з меншими. Хотів до мене в прийми Микола з Козлова, а я йому кажу: «Ні, ти ж від мене на шість років менший. Нічого не вийде». А мій Петро був менший від мене на три роки. Ото він ходив-ходив до мене, а в 1957-му ми побралися. Ну вже просто треба було сім’ю будувати. Як кажуть: «Аби який був, то був. Аби хліба роздобув».

– У батька був чудесний голос, – згадує донька Наталія. – Зазвичай же чоловіки співають басом, а у нього був тонесенький-тонесенький. Хто не знав, то думав, що у нас в хаті якась жіночка співає.

Він працював трактористом у колгоспі. Загинув у 1984 році.

Марія Григорівна й сама все життя трудилася у колгоспі. Завжди вирізнялася чесністю та справедливістю, у колективі її навіть прозвали «прокуроршею». Так виховала й дітей.

Ще вона була учасницею студениківського ансамблю «Берегиня» з 1994 до 2014 року (протягом усього часу його існування).

– Я вже й говорила: «Мамо, люди почнуть балакати, що така стара людина, а все на сцену йде». А вона мені: «Це моя віддушина. Я коли на сцені, то наче молодію», – зазначила Наталія Петрівна. – Мама й зараз виступає, але лише вдома. Коли 2 грудня на її 90-річчя зібралися гості, вона їм цілий вечір читала напам’ять поезію. Знає навіть доволі складну прозу.

Коли я вже прощався з господинею дому та її донькою, мені показали на стіні в рамочці вірш. Написала його Поліна Пайвель і подарувала Марії Байло на день народження. З нього стало зрозуміло, що «бабу Маню» люблять усі – інакше просто не може бути. Ось уривочок із нього:

Зібралася до Вас на ювілей уся родина,

Дарунки, квіти і тепло Вам принесли.

Бо Ви святе для них – Бабуся, Мати і Людина,

Що гідно й чесно по життєвій ниві йшли!

Віталій Усик

Фото автора та із сімейного архіву Марії Байло

You can skip to the end and leave a response. Pinging is currently not allowed.

Залишити відповідь

Ви повинні увійти для комментування.


Дизайн: Lifestar