Корито

Містечкові історії

– Це ви рішили мене опозорить на все село? Куди її оце вклали – корито якесь! – Наталка з порогу, гаразд і не привітавшись, накинулася на сусідку тітку Ольгу. Затим у двері вже тихіше гукнула:

– Хлопці, заносьте і зразу ж перекладайте!

Два чолов’яги внесли в кімнату дорогу домовину: лаковану, із золотистим хрестом на кришці і ручками по боках, всередині вистелену шовковистою білою тканиною. За пару хвилин у ній уже лежала новопреставлена. Як у снігу.

– А те одоробло закиньте у сарай на горище, – розпорядилася підсобникам і, розвернувшись до хатніх, уже м’якше: – Тітко Ольго, нате, вкрийте матір ось цим, а те покривало можете собі забрать…

Наталка пішла в спальню, скинула там шубу, познімала персні, напнулася чорною косинкою, накинула вовняну жилетку. Три роки як привезла її з Буковелю, а мати хіба що пару разів одягла. Казала: дуже вже розцяцькована як для мене…

За кілька хвилин Наталку і не впізнати: сіла на стільчику біля домовини, сльози – потоком, примовляє, як по писаному, ручки небіжчиці гладить… Баби в хаті ледь не хором у плачі заходяться. Не стільки через позірну доньчину тугу, як справді жалкували за гарною сусідкою і приятелькою. Покійна Маруся була доброю людиною і безкорисливою. У неї позичали, що треба, не тільки куткові, і хоч часто «забували» повертати, та вона всім прощала. Казала: значить, їм нужніше, а мені Натка ще купить…

На дочку Маруся ніколи не нарікала. Навіть подумки. Хоч та й навідувалася пару разів за рік. Сусідкам вихваляла, як вона всього добилася сама: купила квартиру в столиці, за кордон часто їздить, на роботі в начальстві ходить. Коли питали про чоловіка та внуків, відказувала: всьому свій час…

Марусин час прийшов раптово. Уранці не прокинулася.

– Це ж получилося день у день, як і твого батька, Миколи, царство йому небесне, не стало, – тітка Ольга за поминальним обідом випила трохи кагору, розчулилася зовсім, хоча і до того на Наталку жодного докору не мала. Що з неї візьмеш – «льотка»! – Вісім годочків минуло, як одне літечко… Рукастий був чоловік. Ото ж і труни обом змайстрував завчасно, старався, щоб потім нікому клопоту не було. А Маруся, щитай, зразу по його смерті і собі все поскладала й попідписувала: у що саму вбрати, чим укрити, які платки на віко, які на нари. Ото на оббивку калінкорові білі хвильки ми з нею удвох і вирізували. Так що, Натко, не гнівайся, я зробила, як мати твоя просила. А оту труну, як ти не проти, то собі заберу, хай як сорок днів мине. Мені таку дорогу ніхто не купить, а то сухесенька, ловка така. Буде легко нести.

– Та мені що, ви і тут, у хаті, що хочете, візьміть, – Наталка захмеліла і насправді розплакалася: мати померла – жодної рідні не зосталося. – Я все одно дворище продаю. Покупець уже давно знайшовся, завдаток дав….

…Ольга вернулася з лікарні, як тільки відчула себе дужчою. Баби в палаті говіркі: зразу було втішно, але скоро їхні балачки доконали. Та й удома кіт остався сам. Грошей оставила на ліверку і просила годувати Ковалів – молоду пару, що через дорогу. Та хіба з них спитаєшся, як забудуть? Сніжок, може, й з голоду охляв, мишей же ловить полінується!

Зайшла в двір і дуже здивувалася, бо за сусідським сараєм щось загрюкало. Ледве хату відчинила, торбу – на піл і у вікно: коло печі воно виходило прямісінько у Марусин двір. Там з інструментом у руках порався чужий чоловік. «Мабуть, Наталка найняла столи на поминки зробить», – подумала. А тоді вбралася у домашнє і таки пішла перепитать.

– Які ще поминки?! – чоловіку сусідчина цікавість не сподобалася. – Я тут живу, вже третій тиждень як переїхав. Тепер це моє хазяйство.

Ніби у відповідь від сараю почувся свинячий вереск. Чоловік підхопив відро з мішанкою, поніс годувати.

– Ой лишенько, це ж моя труна! – тітка Ольга аж зблідла, як узріла. – Тож мені Натка розрішила забрать, а ви свиням – замість корита! Куди ж мене тепер покладуть?..

Марко ЦЬОМАК

You can skip to the end and leave a response. Pinging is currently not allowed.

Залишити відповідь

Ви повинні увійти для комментування.