Петро Самутін все життя присвятив боротьбі за вільну Україну

Петро Самутін. Фото 30-х років

Постать уродженця села Ташань, генерал-хорунжого Армії УНР Петра Зотовича Самутіна у різні часи сприймалися по-різному. Розумна, талановита людина, патріот України, відчайдух, справжній воїн, який до останніх днів свого життя як міг боровся за незалежність своєї Батьківщини. Разом із вояками Армії УНР переніс радість перемог та болючу гіркоту поразок, не зрадив українській ідеї навіть тоді, коли, здавалося, було втрачено все: армія інтернована в Польщі, надії на допомогу немає, рідні залишились у Великій Україні. Але вистояв, не зломився, не став прохати радянський уряд про амністію та дозвіл повернутися в Україну…

За радянських часів Петра Самутіна, як і більшість українців, які відстоювали незалежність України, вважали ворогом народу. А нині, за Незалежності, про цю людину, мабуть просто забули. Дослідник історії Ташані Юрій Коржов, вишукуючи матеріали в різноманітних архівах України про уродженців села, знайшов чимало документів, які розповідають і про життєвий шлях Петра Самутіна. Свої дослідження Юрій Борисович опублікував у книзі «Ташань. Історія та родовідна книга села Переяславського краю», що вийшла минулоріч. Готуючи матеріал до публікації, я використав, як дослідження Юрія Коржова, так і інші доступні публікації.

Життя змусило полишити мирну працю та взятись за зброю

Майбутній генерал-хорунжий генерального штабу Армії УНР Петро Самутін народився 25 листопада 1896 року в Ташані. Там же у церковно-приходській школі одержав початкову освіту. Відразу вступив до школи садівництва в Полтаві, яку закінчив у 1914 році. Потім продовжив навчання в московському сільськогосподарському інституті (до 1896 року – Петровсько-Розумовська сільськогосподарська академія) за стипендію Полтавського земства. 8 серпня 1915 року мобілізований (тривала Перша світова війна) до 5-го запасного артилерійського дивізіону російської імператорської армії. У період із 15 січня по 15 квітня 1916 року навчався у Другій київській школі прапорщиків, після закінчення якої призначений у 24-й Туркестанський артилерійський полк.

У складі полку воював на Західному фронті в Галичині. Під селом Конюхи на Тернопільщині був поранений. Лікувався спочатку в Києві, потім його відправили до Полтави. Після одужання 15 січня 1917 року його перевели за власним бажанням до 15-го Шліссельбургського піхотного полку 6-го армійського корпусу Південно-Західного фронту. Весною 1917 року полк було українізовано, а 14 травня 1917 року він отримав назву «Полк Вільної України». Відразу після перейменування Петро Самутін отримав військове звання «хорунжий».

Він був активним провідником українізації частин корпусу. Його обирали делегатом другого та третього Всеукраїнських військових з’їздів, що проходив у 1917 році в Києві.

Воювати за вільну Україну довелось навіть за її межами

У складі 6-ї стрілецької дивізії Петро Самутін брав участь у польсько-радянській

Петро Самутін. Фото 70-хроків

війні у квітні-жовтні 1920 року, в тому числі 7 травня звільняв Київ від більшовиків. А в кінці серпня відзначився в боях з частинами Першої Кінної армії Будьонного при обороні Замостя. Важко переоцінити подвиг українських вояків, які зупинили й відкинули 20-тисячну Першу Кінну армію, за допомогою якої Ленін та Троцький намагалися вирішити польську кампанію на свою користь, щоби принести вогонь революції в Європу. Розуміючи, що радянське військо не зможе здолати польське, яке активно підтримувала армія УНР, більшовики ініціювали переговори, наслідком яких стало підписання договору, за яким Польща отримала землі, якими володіла перед третім і частково другим переділом Речі Посполитої, а натомість гарантувала заборону перебування на своїй території організацій, які «присвоюють собі роль уряду другої сторони або частини її території». Тож армія УНР, яка знаходилась на території Польщі, мала бути роззброєна, а її особовий склад переміщений до спеціальних таборів. Так Петро Самутін потрапив на поселення спочатку до польського міста Александрув-Куявський, потім перебрався в Щипйорно. Там займався просвітницькою та культурною діяльністю, брав участь у європейському турне хору (капели) бандуристів під керівництвом Дмитра Котка.

Незважаючи на такі дії польської влади, військо УНР на її території продовжувало існувати. І в 1921 році Петро Самутін закінчив курси командирів куренів при штабі 6-ї дивізії. У Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України зберігається нагородний лист на хорунжого Петра Зотовича Самутіна про присвоєння йому військового рангу «сотник» від 1921 року. У тому ж році його призначили начальником розвідки одного з повстанських районів, а у серпні був направлений українським повстансько-партизанським штабом із Польщі в Україну для «праці в запіллі ворога». У вересні він уже встановив контакт з отаманом Іваном Савченком-Нагірним у Золотоніському повіті Полтавської губернії. Тісно співпрацював із отаманами і на Переяславщині. Майже через два роки повернувся в Польщу. У 1924 р. закінчив річні академічні курси при польському генеральному штабі, і подав документи для вступу до Української господарської академії у місті Падєбради в Чехословаччині на економічно-кооперативний відділ економічного підвідділу. Проте через відсутність належної повної освіти у навчанні йому було відмовлено.

Із листа допиту брата Петра Самутіна, який в архівах віднайшов Юрій Коржов, встановлено, що до 1927 року він постійно листувався з ріднею, яка проживала в Ташані.

Аби здолати владу більшовиків, пішов на службу до чужинців

Після розформування таборів Петро Самутін перейшов на службу до польської армії. Із 1928 року він контрактний старшина, служив у 13-му піхотному полку в місті Пултуськ. Два роки, з листопада 1931-го по листопад 1933 року, навчався у Варшавській вищій військовій школі і після її закінчення спочатку отримав звання капітана, потім майора Війська Польського.

З березня по серпень 1939 року був радником з питань тактики, займався будівництвом фортифікаційних споруд у районі міста Пултуськ. Потім його направили у розпорядження начальника 1-ї піхотної дивізії Польських легіонів.

З метою послаблення опору польського війська перед анексією земель Західної України, які тоді належали Польщі, цілому ряду українців, які перебували на службі в польській армії прийшла пропозиція від агентів радянського НКВС виїхати у Аргентину. Всім, хто погодиться, від СРСР було обіцяно повне матеріальне забезпечення. Серед цього списку було і ім’я Петра Самутіна. Петро Зотович на цю пропозицію не пристав, а про свій контакт із енкаведистами відразу доповів у Головний штаб польської армії.

На початку Другої світової війни стає помічником начальника етапів армії «Модлін». Основним її завданням було прикриття Варшави і Полоцька від удару фашистської Німеччини зі Східної Пруссії. 17 вересня 1939 в районі міста Грубешів був поранений та потрапив до німецького полону. Проте згодом його як українця було звільнено.

29 червня 1941 року стає членом утвореної в Кракові воєнно-історичної секції Української Генеральної Ради Комбатантів у званні «генерального штабу полковник». В 1942 році Петру Самутіну запропонували посаду заступника начальника абвергрупи «102» (контррозвідка) при штабі 17-ї піхотної армії вермахту, мав псевдоніми «Петровський», «дядя Пєтя» та «Бойко». Згідно з повідомленням радянського розвідника Петра Прядка, планувався на посаду начальника штабу дивізії зброї СС «Галичина» (вірогідніше, йшлося про призначення лише на якусь штабну посаду, адже відомо, що німці не призначали українців на головні посади в управлінні та підрозділах дивізії). У формі німецького офіцера приїздив до Ташані, де навідав родину, передавши трохи грошей і мішок солі, завітав до друга дитинства Микити Дмитровича Вовчка.

У 1943 році переходить на службу до штабу Українського визвольного війська у складі вермахту. Після війни тривалий час проживав у Баварії та співпрацював з американською військовою розвідкою. В 1947 році допоміг звільнитися з ув’язнення засновнику УПА «Поліська Січ» отаману Тарасу Бульбі-Боровцю, якого на вимогу поляків утримували за ґратами в англійській зоні окупації Німеччини.

Могила Петра Самутіна на українському православному цвинтарі міста Саут-Баунд-Брук

У 1954 році з дружиною Ганною виїхали до США. Спочатку родина проживала у Буффало, а з 1965 року перебрались до Балтимору. Перебуваючи в еміграції, Петро Самутін отримав звання Генерального штабу генерал-хорунжий Армії УНР. Опублікував низку праць з історії Визвольної боротьби.

Своє земне життя Петро Зотович Самутін завершив 18 вересня 1982 року. Його поховали в штаті Нью-Джерсі на українському православному цвинтарі міста Саут-Баунд-Брук.

В Нью-Йорку, в бібліотеці Наукового товариства імені Шевченка Т.Г. (The Library of the Shevchenko Scientific Society in New York), створено особовий фонд Петра Зотовича Самутіна, в якому в 14 течках зберігаються 1304 документи.

Дев’ять років не дожив Петро Самутін до проголошення державної незалежності України. Сьогодні в Ташані немає ані вулиці імені генерала-хорунжого Самутіна, ані меморіального знаку на його честь. Ташанці мало знають про свого славетного земляка. Батьківської хати вже давно немає, там лише поросле травою хатнище, садиба була продана небожами ще в 70-х роках минулого століття (нинішня адреса: вул. Житника, 29). Поодинокі публікації у пресі, окремі згадки в дослідницьких та історичних працях про Петра Зотовича Самутіна поступово повертають в Україну, на Переяславщину, пам’ять про незнаного земляка.

Підготував Володимир Набок

You can skip to the end and leave a response. Pinging is currently not allowed.

Залишити відповідь

Ви повинні увійти для комментування.