Архив рубрики: ‘Містечкові історії’

Шукаю струнку та порядну

Містечкові історії

Микола, побачивши свого сусіда Сергія, нервово засіпався: «Зараз перестріне й знов почне соплі розпускати, що жалкує за Ольгою, що даремно подав на розлучення, бо такої, як вона, другої немає на світі й тому подібне…»

Зумисне повернув до сміттєвого бака, роблячи вигляд, що викидає сміття. Повернувся додому, а там сусід уже сидить у нього на кухні, уплітає за дві щоки борщ та жаліється на свою долю. Сергій, виговорившись вволю, наївшись та випивши кілька чашок чаю з печивом, усівся у вітальні дивитись телевізор. Микола хотів було виштовхати гостя геть, але вчасно стримався, лише шепнув жінці: (більше…)

Дорослі діти

Містечкові історії

Свого троюрідного брата Леоніда зустрічаю в Переяславі рідко, адже нині він мешкає на Харківщині. А це зустрів. На базарі. Обнялися – як-не-як родичі. Розповідає, що вже майже місяць він тут з Катею (це його дружина). Приїхали, бо дуже тяжко захворіла теща. Саму Катю не відпустив, звикли все життя разом, тож вирішили спільними зусиллями долати й це випробування. Тим більше, що час вільний є – нещодавно став пенсіонером.

– Ну і як здоров’я тещі? – цікавлюсь я.

– Та хоча й потроху, але налагоджується. (більше…)

Корито

Містечкові історії

– Це ви рішили мене опозорить на все село? Куди її оце вклали – корито якесь! – Наталка з порогу, гаразд і не привітавшись, накинулася на сусідку тітку Ольгу. Затим у двері вже тихіше гукнула:

– Хлопці, заносьте і зразу ж перекладайте!

Два чолов’яги внесли в кімнату дорогу домовину: лаковану, із золотистим хрестом на кришці і ручками по боках, всередині вистелену шовковистою білою тканиною. За пару хвилин у ній уже лежала новопреставлена. Як у снігу.

– А те одоробло закиньте у сарай на горище, – розпорядилася підсобникам і, розвернувшись до хатніх, уже м’якше: – Тітко Ольго, нате, вкрийте матір ось цим, а те покривало можете собі забрать… (більше…)

Апельсини для Володі

Містечкові історії

Дарина не йшла, а бігла до подружки. Прямо із порогу крикнула:

– Подивися, яку мені Володька на Різдво подарував каблучку. Мріяла про солідніший подарунок. Але хай уже буде. Хоча сплю й бачу себе в норковій шубці. Зроби добре діло – натякни при нагоді моєму Володьці. Хай напружиться.

Світлана удала, що не розчула слів приятельки. У її душі «кипіло» й «горіло»: «Щастить цій Дарині, минулого року Володя подарував золотий ланцюжок, влітку – срібні сережки, на день народження – путівку до Єгипту. А тепер шубу подавай цій принцесі», – злилась мовчки. (більше…)

Сільська дурочка

Містечкові історії

Вадим був дуже радий, бо почув від Валечки «так»! Потрібно прискорити усі оті церемонії з весіллям, а то дівча геть охляне від сільської роботи.

«Заберу до міста й у неї почнеться нове життя», – думав.

Вони познайомились три місяці тому. Валя стояла на зупинці, чекала маршрутку, Вадим своїм джипом підвіз її додому. В село. Те, що він побачив, вразило. Дівчина, красива, як модель, змушена порати величезне господарство. Разом із батьками, звісно. Але навіщо? Не міг цього втямити. (більше…)

Банка з медом

Банка з медом впала на підлогу й розбилася на дрібні осколки.
– Ой! – тільки й встигла сказати Таня.
Три літри липового меду лежали на підлозі з керамічної плитки. І що тепер робити? Вона сіла на табуретку й кілька хвилин тупо дивилась на шкоду, яку сама ж і заподіяла. Оце якби хтось таке зробив, Таня назвала б його «калікою», «безруким», або ще «руки із с… ростуть». А оскільки вдома нікого не було, і ніхто їй не заважав накласти з банки меду в спеціальну вазочку, то кого звинувачувати, кому дорікати? І, зрештою, це все треба прибрати, бо незабаром із роботи прийде чоловік, а за ним – донька. А до кухні зайти не можна.
Взяла совок, віник. Але як? Це ж мед, а не сміття. Він же липне до всього. Півгодини пішло на прибирання, зрештою все було закінчено. Вона одягнулась, взяла пакет із сміттям і пішла надвір. Біля сміттєвого контейнера зустріла Петька. «От цього тільки й бракувало, – подумала. – Зараз почнеться: «Що несеш? Чи немає там скла?» Петько, як він сам казав, на смітті «підіймає мільйони». Хоча які там мільйони? Шастає щодня по контейнерах, копирсається в них, неначе бомж. І вигляд у нього бомжатський – брудна куртка, незрозумілого кольору шапка, штани в плямах.
– Танюхо, привіт, із празниками минулими і тими, що будуть. У кульку нічого нема для мене? – запитав і взяв її поклажу до рук.
– О, щось тут дзвенить, ану, – вже намірився заглянути.
Таня не встигла слова сказати, як Петько засунув руку в пакет і відскочив, як ошпарений. З пальця текла кров уперемішку з медом.
– Ай, Танько, ну що ж ти наробила! Що це там у тебе, хай йому чорт! – лаявся Петько, витираючи руку якимось шматком газети. – Що ж тепер… – і впав навзнак.
Таня остовпіла. Картина була не для людей зі слабкими нервами. Розірваний пакет, з якого витікає мед, і чоловік лежить поруч з порізаною рукою.
– Петю, чого ти? Ану вставай, – нахилилася над чоловіком.
Той лежав нерухомо з відкритими очима. «О, Боже, він помер», – перелякалась Таня. В голові промайнула думка про те, що нинішні чоловіки – народ досить кволий – нерідко після п’ятдесяти вмирають несподівано і раптово. Петько не був святим: і горілочку любив, і курив як паровоз. Може, оце його смерть прийшла? І в дворі, як назло, нема нікого, жодної сусідки на лавочках біля під’їзду. Що робити? Таня не знала ніяких способів першої допомоги. Щось крутилось у голові про штучне дихання, але як його робити? Викликати «швидку допомогу» – телефон вдома. Як вона Петька залишить? Ага! Подруга Віра колись жартувала, що не знає ніяких способів першої допомоги, окрім, як долонею по пиці. З усього маху ляснула Петька по лівій щоці, тоді по правій.
– О-о-о, – застогнав чоловік і відкрив очі.
– Петю, ти живий? Слава Богу! – мало не на весь двір закричала Таня. – Вставай, що з тобою трапилось?
– Я змалечку крові боюсь, ото як побачив, так і зомлів. А ти думала, що вже ласти склеїв? Ще рано, – усміхнувся Петько.
Таня дістала з кишені носовик, перев’язала поранений палець.
– Як ти мене налякав, хай би був здоровий, – сказала, обняла Петька й розцілувала в обидві щоки.
– Ти вже біля контейнерів з мужиками обнімаєшся. Ні стида, ні совісті, коли ти вже вспокоїшся? – чоловік Олексій зустрів її на порозі квартири.
– Ти не уявляєш, що трапилось, – почала було Таня.
– Уявляю, дуже уявляю. Ти – безстидниця. Якою в молодості була, такою й залишилась. Голова сива, а в ній – маки цвітуть…
Тридцять років Таня живе з чоловіком, і весь цей час він її ревнує. Подружки кажуть – любить.

Софія Рудницька

Дванадцять страв для кума

Містечкові історії

Перед Різдвом нарешті випав сніг. М’який, пухнастий він лежав на ганку такий чистий, що аж боязно було на нього ступити. Олена взяла на веранді давно вже приготовану снігову лопату і заходилася прокидати стежки. До сараю, до погреба, до туалету. З годину кидала сніг, стомилась, а ще ж до хвіртки треба прогребти, бо якщо хтось надумає прийти колядувати, то й не дійде до дверей. «Та хто прийде?» – відкидаючи сніг, думала Олена. Нікому вже й іти. Діти далеко живуть, внуки також. Хіба, може, кум пригребе. То такий, що заради чарки горілки відмотає й десять кілометрів. А тут же зовсім близько, через три хати. (більше…)

Чарівне новоріччя

Містечкові історії

Олег прокинувся від неймовірного холоду, який пробирав до самісіньких кінчиків пальців, хотів було гукнути до дружини, щоб додала газу на котлі, уже й рота відкрив, але раптом пригадав: «Блін, вона ж вчора пішла від мене, пухову ковдру забрала та й не лише ковдру… Це ж треба – перед самісіньким Новим роком посваритися! Хто ж мені зробить на свято мій улюблений салат олів’є, зварить холодець, запече гуску, підсмажить кров’янку?»

З горем пополам приготував яєчню, випив чаю, але голод не втамував. У животі бурчало, від апетитних запахів, які минули із сусідньої квартири, котилася слина. Зітхнувши, схопив гаманець, торбину й побіг до найближчого магазину. Купляючи пельмені, ніс до носа зіткнувся із давнім другом. Той, хитро усміхнувшись, кивнув на покупки: (більше…)

Святвечір настав

Містечкові історії

Очі Насті боліли від утоми, нервового напруження і постійного мерехтіння снігу попереду. Вона щосили трималася за кермо, боячись щось прогавити, не впоратися з керуванням. А сніг все сипав і сипав. Широка траса перетворилася на вузьку дорогу. Ще гіршим став шлях, коли Настя звернула на дорогу, що вела в сусіднє місто, де жила її подруга. Вона запросила її в гості напередодні Різдва, щоб познайомити зі своїм братом.

«Та коли вже стишиться ця надокучлива хуртовина!» – щойно подумала Настя, як її легковик застряв у сніговому переметі, не доїхавши десяток кілометрів до оселі подруги. І як вона не намагалася виїхати із снігової пастки, зробити їй це не вдалося. (більше…)

Прощання з Юлькою

Містечкові історії

Оля ще з літа знала: з Юлькою треба прощатися. Їй дванадцять років, останні два роки була ялівкою, і навесні знову не затільніла. Молоко було в Юльки смачнюче, Оля ніколи не продавала його на базарі: все розбирали сусіди. А влітку, коли з’їжджались дачники, то доводилось навіть писати чергу. Але що ж поробиш? Влітку замість звичних двох відер Юлька почала давати одне та й те неповне. І з кожним днем молока все меншало.

Оля не заготовляла сіна на зиму, вирішила: тільки закінчиться паша, Юлька піде з двору. (більше…)

Джентльмени

Після смерті дружини Вадим Степанович сумував півроку й довів себе до стану старого дідуся. А потім одумався, що ж – життя триває. Не можна впадати у відчай. Він покинув курити, лише у великі свята дозволяв собі невеличку чарочку наливки, відмовився від багатьох страв, які додавали його тілу калорій. Та ще й почав бігати щоранку. Через півроку став не лише здоровішим, а навіть відчув себе на десяток років молодшим! Кожного ранку, прийшовши на службу, по кілька хвилин вистоював перед дзеркалом. Повертаючись на різні боки, розглядав свою струнку фігуру, а потім звертався до колег:
– У цьому костюмі одружував сина, а було мені тоді… Неважливо, скільки було! Зараз немає пивного животика, обличчя рум’яне, коліна та спину не ломить, перестали мучити депресії, а головне знаєте що?
Хотів було сказати ще щось, але, обвівши поглядом жінок, густо почервонів, бо зрозумів, що говорить багато зайвого. Підійшов до друга Андрія, хитро усміхнувшись, щось шепнув тому на вухо. Той округлив очі й здивовано перепитав:
– Та невже? Оце так результат! Може, й мені почати бігати?
Жіночки переглядалися, мало що розуміючи із чоловічого діалогу. Вже коли обідали, Ольга Сергіївна висловила припущення:
– Мабуть, оновилося у нашого Вадима ще й чоловіче здоров’я!
Кинута фраза відразу підняла рейтинг Вадима Степановича серед жіноцтва. Його почали розглядати як потенційного кавалера. З того дня ніхто більш із колежанок не натякав на його поважний вік, ніхто не запитував про пенсію, яка вже була на «носі». Чолов’яга тішився думкою, що кожна із трьох самотніх молодичок спить і бачить своїм чоловіком саме його. До всіх панночок ставився уважно та люб’язно, по черзі проводив додому та ходив на вечері й сніданки. Даринка зітхала:
– Я думала, що про джентльменів пишуть лише у романах, а він ось, поряд!
Жанна кинула із сумом:
– Такі, як ми, йому не пара! Він шукатиме жінку витончену, з гарною фігурою…
Ольга Сергіївна хитала головою:
– Такого чоловіка випускати із колективу не можна! Якщо він зміг так змінитися, то зможемо й ми! Із завтрашнього дня бігаємо разом із ним, їмо лише вівсянку, обідаємо супчиком, а кожної п’ятниці – розвантажувальні дні! Із зарплатні йдемо до перукарні, а потім по магазинах оновляти гардероб.
Андрій зі сміхом спостерігав за перевтіленням трьох колежанок. Якось перечепився й забив ногу через ваги, які вони принесли на службу й старанно маскували.
– Світ перевернувся, носяться із цією старою кичкою, мов із розбитим яйцем, а справжніх чоловіків упритул не бачать! – це він так про себе натякнув.
Панянки аж роти повідкривали від такого зухвальства, а Степанович спересердя кинув у друга коробкою скрепок, але не поцілив.
– Думаєте, що він мені тоді шепотів на вухо? – продовжив Андрій. – Що спить без снодійного. А ви що подумали? Ото вже – голодній кумі хліб на умі.
Минув місяць. Вадим Степанович пішов на пенсію, бо краще піти джентльменом, ніж сидіти у кутку, мов стара кичка. Андрій зайняв його місце, джентльменом його не називають, але запрошують на каву, пригощають пиріжечками та борщем із термоса. Що поробиш, коли чоловіків справді в місті мало.
Андрій розкошує тепер. Одружуватись він на колегах і не думає, шукає принцесу. Багату, красиву, розумну й молоду. Правда, ось недавно в нічному клубі його назвали «отой дядько». І він це почув. Але надії не втрачає.

Людмила Левченко

Батьковий досвід

Містечкові історії

Оксана Петрівна за ніч так і не змогла заснути. Лише на хвилину під ранок задрімала, й відразу перед очима постав син. Немов знову почула його слова:

– Мамо, розлучуся, немає сили терпіти.

Оксана уже давно передчувала, що у синовій сім’ї не все так рожево, як розповідає її невісточка, але не сподівалася, що в молодят дійде аж до такого. Повернула голову у той бік, де хропів чоловік, штовхнула ліктем під бік:

– Прокидайся, щось скажу! (більше…)

Чоловік із хризантемами

Містечкові історії

Прийшовши на автостанцію, Катерина помітила дещо знервованого чоловіка років 45-ти, який курив цигарку за цигаркою і уважно вдивлявся у кожну перехожу. В руках він тримав пишний букет хризантем. Урешті до платформи під’їхав її автобус. Пасажири почали займати місця, а чоловік все ще когось виглядав. Катерина сіла поруч із вродливою незнайомкою, яка крадькома спостерігала за чоловіком із хризантемами.

– Гарні квіти, правда? – вирвалося в Катерини.

– Вони мали належати мені, – зітхнула її сусідка і заплакала.

Автобус рушив. (більше…)

Зведена сестра

Містечкові історії

– Васильку, тобі у каву одну чи дві ложечки цукру? Бутерброд будеш?

Не почувши відповіді, Оксана зайшла у кімнату до чоловіка й побачила, що той вийшов на балкон і з кимось розмовляє по телефону. Говорив тихо, ніжно називаючи якусь жіночку Катрусею, ще й обіцяв заходити до неї частіше… (більше…)

Якби цей собака міг балакати…

Один знайомий, який має дачу в селі у приміській зоні, давно займається розведенням породистих собак на продаж. Ні, по неділях на переяславському базарі він не стоїть. Микита Петрович – киянин, активно шукає клієнтів на спеціалізованих сайтах та в деяких столичних клубах собаківництва. Вважається там гарним фахівцем. Проте, коли буває на базарі, завжди зупиняється посеред вулиці Шкільної, де традиційно продають котиків та цуциків. Саме там зустрів його останнього разу.
– Я і в Києві, буває, заходжу на ринки, де продають собачок, і в інших містах, – раптом сказав він, коли ми розговорилися на його улюблену тему, – але такого колориту у цій справі, як на Старокінному ринку в Одесі ніде не зустрічав. Був там минулого літа, коли відпочивав на морі.
Лише уявіть, якийсь чоловік приніс у великій корзині для білизни цуциків. Над ними висить фотографія нібито їхньої мами – німецької вівчарки, у якої всі груди у медалях. Далі такий діалог продавця з покупцями, якого ніде, крім Одеси не почуєш.
– Молодий чоловік, звідки у цієї собаки стільки орденів? – тицяє на фото якась зацікавлена жінка. – Вона що, генерала з’їла?
– Нічого вона не їла. Це – чемпіонка Європи, – відповідає той.
– І родовід гарний?
– Аякже! Я вам більше скажу: якби ця собака вміла говорити, вона б таки не розмовляла ні з вами, ні зі мною.
– Хоч я спочатку зайшов на ринок подивитися на собачок, – продовжував Микита Петрович, – тут просто стояв і спостерігав з боку за цією торгівлею. Тим більше, що далі до неї долучилася ще одна одеситка.
– Не слухайте його, це – аферист, – накинулася вона на продавця. – Я купила у нього сторожового собаку, а він виявися форменим сексуальним маніяком. Кидається на всіх, в тому числі і на кішок.
– А я вас попереджував, що це – така порода. Вона так і називається бордель-тер’єр.
– Бордель мене не цікавить, – знову вступає до розмови перша жінка. – Скільки ви хочете за оце цуценя?
– Триста.
– А половину?
– Половину собачки я не продаю. Мадам, не економте гроші. У вас буде чудовий сторожовий пес!
– Смішний ви чоловік! Якщо я вам віддам таку ціну, цій собаці вже нічого буде охороняти…
– А ви не пробували зі своїми клієнтами спілкуватися у такій манері? – поцікавився я у знайомого.
– У мене не вийде та й не потрібно. Таке почуття гумору можна зустріти лише в Одесі, причому навіть, коли люди займаються нібито зовсім звичною справою: купують чи продають собачок.

Василь Макаренко

Жити треба сьогодні!

Містечкові історії

Після того, як Світланина донька вийшла заміж і виїхала в інше місто, для жінки настали важкі дні. Блукала по кімнатах, не знаходячи собі місця, особливо було гірко у вихідні, коли бачила, як до сусідів приїздять діти та онуки. Мовчки перебирала фотокартки у сімейному альбомі, трохи плакала, а згодом ішла до подружки Марини. Та жила поверхом вище, теж була самотньою. Інколи вони удвох виходили на прогулянку в місто. Світлана зазвичай мовчала, думала про своє… Марина лише хитала головою, дивлячись на подругу: (більше…)

Платонічна зрада

Містечкові історії

Яка необережність! Віра забула свій телефон у чоловіковій машині.

Вона була впевнена: Михайло не прогавить щасливої нагоди покопирсатися в записах, що там є. Він не був дуже ревнивим, проте жартома казав: «Невеликий контроль не завадить». Віру це завжди дратувало, бо вона не любила виставляти напоказ своє життя. Ніколи ні подругам, ні на роботі не розповідає ніяких подробиць. Так само не ділиться з чоловіком ніякими історіями з життя своїх подруг чи колег. Така вона є. І ось тепер Михайло, звичайно ж, прочитав її листування з незнайомцем. (більше…)

Четверта спроба

Містечкові історії

Містечкові історії

– А як пройти до центру вашого міста? – запитав Іру чоловік. Він підійшов до неї зненацька і трохи злякав. На ранковій прогулянці з Даріком Іра часто відволікалася від набридливих думок про безгрошів’я, про невдячних дітей і про своїх трьох чоловіків, які виявилися по суті одним, просто з різними обличчями. (більше…)

Подарунок для коханого чоловіка

Містечкові історії

Містечкові історії

Третю годину блукала Маринка по магазинах, підбираючи подарунок для свого Вадимчика. Поради продавчинь стосовно подарунка тільки нервували та смішили жінку:

– Діловий блокнот, краватка, набір для гоління, туалетна вода, канцелярські прибамбаси типу рамочок для світлин та підставок із ручками. Усього цього у нього навалом! Хочеться подарувати щось особливе, незабутнє! (більше…)

Через 40 років

Містечкові історії

Містечкові історії

Пам’ятаю, як після шкільного випускного та зустрічі сонця на шлюзі ми домовлялись про зустрічі однокласників. Хтось запропонував зустрічатись через кожні 5 років, але більшістю вирішили зібратись через 10. Проте заповзятого організатора ні на жодну із дат у класі не виявилось. Можливо, всі були б і раді прийти, але зустріч мав організовувати «хтось інший, але не я». І ось комусь із наших (наближалося 40-річчя випуску) терпець увірвався, і він дав оголошення в газету про збір однокласників нашої школи 77 року випуску. На шкільне подвір’я прийшли майже всі, за винятком тих, хто уже покинув цей світ. Зайшовши до школи, відразу попрямували до класу, у якому вчились перші чотири роки. Пригадали той час, коли нам не дозволяли сідати на уроках так, як ми хочемо, а розсаджували суворо за схемою «хлопчик-дівчинка». Однак дівчат у нас в класі було не дуже багато, тому їх на всіх не вистачало. Можливо, на підставі цього, у мене тоді склалося враження, що чоловіче населення міста значно перевищує жіноче. І якщо перші кілька років хлопці вернули носи і не хотіли сідати поруч дівчат, то, підрісши, зрозуміли, що це все-таки і непогано. Дівчата навчались значно краще за нас, хлопчаків, і можна було в разі чого проконсультуватись. (більше…)

Курортний сюрприз

Містечкові історії

Містечкові історії

Петро Гнатович мало не підстрибував від радості, тримаючи у руках путівку до санаторію. Трохи запекло у грудях, коли пригадав, що таки довелося викласти добрячу суму, а кільком особам поставити могоричі, щоб добути папірець, який засвідчував, що він потребує санаторного лікування. Проте відразу відкинув усі негативні думки геть: (більше…)

Художник і його муза

Містечкові історії

Містечкові історії

З дитинства Світланка знала, що найкрасивіша, найрозумніша у всьому світі. Дівчина була єдиною дитиною в батьків, тому отримувала все, чого хотіла.

Мама знала, що донька – це єдиний шанс на її безтурботну старість. Сподівалася, що Світланка вдало вийде заміж. Тому постійно цікавилася доньчиними хлопцями. «Скільки заробляє? А машина яка? Костюм дорогий? Квартира велика?» – такими були мамині питання. (більше…)

Наважився

Містечкові історії

Містечкові історії

Марина зручніше вмостилася перед касовим апаратом, мимоволі поглянула на годинник, зітхнула:

– Знову цей чорнявий чоловік стоїть і свердлить своїм поглядом! З усього видно, що він багатий – дорогий костюм, добротні черевики… Що він тут робить, чого витріщився? Охоронець супермаркету Сашко кілька тижнів спостерігав за дивним покупцем. (більше…)

Лише чашечка кави

Містечкові історії

Містечкові історії

Перший день служби на фірмі видався для Ольги довгим та нудним. Колежанки зустріли молоду та вродливу дівчину не дуже приязно. Сусідка праворуч зверхньо процідила:

– Це ж за які заслуги у двадцять років дають такі посади? Без досвіду та вміння спілкуватися із клієнтами! Мабуть, маєш впливового татуся чи матусю? Чи папіка? (більше…)

Грішниця

Містечкові історії

Містечкові історії

– Пакет відкрийте! Що у вас там?

Охоронець в супермаркеті зупинив її в рамці, бо щось різко запищало. Люда почала викладати покупки на стіл, який стояв біля охоронця. Він узяв з її рук чек і почалось: масло, олія, огірки, куряче філе, кава. Все зійшлося, нічого зайвого. (більше…)

Чоловіче щастя

Містечкові історії

Містечкові історії

Борис Іванович, раз за разом поглядаючи на годинник, поринав у думки: «Аж не віриться, що уже через дві години буду купатися у морській водичці, вигріватися на гарячому пісочку та милуватися молодими дівчатами й жінками у купальниках та прозорих сукнях». (більше…)

А ви заздріть, дівчатка…

Містечкові історії

Містечкові історії

Щотижневі посиденьки Ольги та Марії завжди проходили у їхньої давньої подружки Валентини. У неї був свій будиночок, а біля нього квітник із альтанкою, де дівчатка (так себе називали гості) могли і почаювати, й поговорити про своє, жіноче. І хоча «дівчаткам» було вже далеко за тридцять й кожна мала сім’ю та чималенький життєвий досвід за плечима, але спілкувалися, немов були зовсім юними, називаючи одна одну ніжними іменами, пригадуючи перші побачення та жалкуючи за молодістю, яка так швидко минула. (більше…)

Логопед мимоволі

Містечкові історії

Містечкові історії

У плацкартному вагоні потягу разом з мамою їхав хлопчик чотирьох років.

Як тільки поїзд рушив, хлопчик дістав свою улюблену іграшку – колісний трактор. Він їздив ним по столу, сидінню і навіть по стінах вагону і, як належить справжньому трактористу, імітував звук працюючого двигуна. Правда, у нього цей звук виходив не дуже, звучало як «дрл-л-л-л-л» – хлопчик ще не вмів як слід вимовляти «р». (більше…)